Папа Франциск про Павла VI

21 червня виповнилося 50 років з дня обрання Папи Павла VI. У зв’язку з цим до Ватикану, з паломництвом у рамках Року Віри, прибуло понад п’ять тисяч вірних з італійської єпархії Брешія, батьківщини Джованні Монтіні, яких Папа Франциск прийняв на аудієнції. Подякувавши прочанам і духовенству Брешії за можливість розділити з ними спогади про Слугу Божого Павла VI, їх великого земляка, Папа сказав:
“Багато чого мені б хотілося сказати і згадати про цього великого Папу. Думаючи про нього, я обмежуся трьома головними аспектами, що знайшли відображення в його свідоцтві і учительстві. Його слова ілюструють їх: це любов до Христа, любов до Церкви і любов до людини . Ці три аспекти були сенсом життя, а також натхненням Павла VI.

1. Павло VI вмів свідчити у важкі роки про віру в Ісуса Христа. Все ще звучить, жвавіше, ніж коли-небудь, його благання: “Ми потребуємо Тебе, Христе!”. Так, Ісус більше ніж будь-коли потрібен сьогоднішній людині, сьогоднішньому світу, тому що в «пустелях» міст Він говорить нам про Бога, відкриває нам Його лик. Всепоглинаючу любов до Христа видно протягом усього життя Монтіні, навіть у виборі імені, при обранні Папою, він пояснив його так: цей апостол, «понад усе любив Христа, апостол, який понад усе бажав і старався з усіх сил нести Євангеліє Христа всім народам; який приніс у жертву своє життя заради любові до Христа »(Проповідь 30 червня 1963). І ця ж всеосяжність проявилася в ньому на Соборі, в промові відкриття другої сесії в базиліці св. Павла поза мурами, коли він вказав на грандіозну мозаїку, на якій Папа Гонорій III зображений в крихітних пропорціях біля ніг величної постаті Христа. Такою була і сама асамблея Синоду: біля ніг Христа, щоб служити Йому і Його Євангелію.

Згадаймо його слова в Манілі: «Христос! Так, я відчуваю потребу звіщати Його, я не можу мовчати про Нього! … Він відкриває нам Бога невидимого, Він первісток всякого творіння, Він основа всього сущого; Він Учитель людства, Він Відкупитель; … Він – серце історії та світу; Він є Той, Хто знає нас і любить; Він – супутник і друг нашого життя; Він – людина скорбот і надії; Він Той, Хто має прийти, і Хто має одного разу стати нашим Суддею і, ми сподіваємося, повнотою нашого буття, нашого щастя »(Проповідь 27 листопада 1970). Ця промова є воістину великою. Зізнаюся вам: ця промова в Манілі, а також промова в Назареті стали для мене духовною силою, вони були дуже корисні для мене в житті.

Я повертаюся до цієї промови, знову і знову, тому що для мене важливо чути це слово Павла VI сьогодні. А ми: чи маємо ми таку ж любов до Христа? Чи є Він осередком нашого життя? Чи свідчимо ми про Нього в наших щоденних справах?

2. Другий пункт: любов до Церкви, любов пристрасна, любов усього життя, радісна і болісна, виражена з найпершої його енцикліки, Ecclesiam suam. Павло VI пережив страждання Церкви після II Ватиканського Собору, світло, надії, напруги. Він любив Церкву, і віддавав себе їй без залишку. У «Думках про смерть» він писав про Церкву так: «Мені б хотілося обійняти її, привітати, любити її в кожній людині, що становить її тіло, в кожному єпископі і священику, які допомагають їй і направляють її, в кожній душі, яка живе нею і прославляє її ». А в Заповіті він звертається до неї з такими словами: «Прийми з моїм благословляючим привітанням мій найвищий акт любові!». Це серце істинного пастиря, справжнього християнина, людини, здатної любити! Павло VI мав чітке бачення Церкви як Матері, яка несе Христа і веде до Христа. У апостольському зверненні «Evangelii nuntiandi» – для мене це найбільший пастирський документ, написаний до сьогодні – він ставив це питання: «Чи відчуває себе Церква – після собору, який на даному відрізку історії був для неї Божим часом, а також завдяки йому – більш пристосованою до того, щоб звіщати Євангеліє і доносити його до людського серця в дусі переконаності, духовної свободи та дієвості? »(8 грудня 1975, н. 4). І продовжував: «Чи дійсно Церква вкорінена в серці світу, залишаючись при цьому досить вільною і незалежною для звернення до світу? Чи свідчить вона про свою солідарність з людьми, і в той же час – з Божим Абсолютом? Чи стає вона більш ревною в спогляданні і поклонінні і в той же час більш старанною в місіонерській, благодійній, визвольній діяльності? Чи примножує вона зусилля в пошуках повної єдності християн, що робить більш дієвим загальне свідчення – “щоб увірував світ?” »(Там же, н. 76).

Це питання звернене також до нашої сьогоднішньої Церкви, до всіх нас; ми всі зобов’язані відповісти, і тому слід було б запитати себе: чи справді ми є Церквою, єдиною з Христом, щоб вийти і звіщати Його всім, також особливо тим, яких я називаю “окраїнами життя”, чи ми закриті в собі, у своїх групах, в наших окремих церквах? Чи ми любимо велику Церкву, Церкву-Матір, Церкву, яка посилає нас в місію і змушує відкритися ближньому?

3. І третій елемент: любов до людини. Він також пов’язаний з любов’ю до Христа: та ж сама пристрасть до Бога спонукає нас йти назустріч іншій людині, поважати її, визнавати її, служити їй. На останній сесії II Ватиканського Собору Павло VI виголосив промову, перечитуючи яку, щоразу дивуєшся. Особливо там, де він говорить про увагу Собору до сучасної людини. Він сказав так: «Мирський, світський гуманізм проявив себе вповноті і, в певному сенсі, кинув виклик Собору. Релігія Бога, який став Людиною, зіткнулася з релігією людини, яка вважає себе богом. Що сталося? Сутичка, боротьба, прокляття? Це могло бути, але не сталося. Давня історія самарянина стала парадигмою духовності Собору. Його пронизувала величезна симпатія. Відкриття людських потреб … Відплатіть йому належним принаймні за це, ви, сучасні гуманісти, які заперечуєте трансцендентність вищих речей, і визнаєте наш новий гуманізм: ми також, більш ніж усі, є прихильниками людини» (Проповідь 7 грудня 1965). І, кидаючи глобальний погляд на роботу Собору, Павло VI зазначав: «Все це багатство вчення спрямоване виключно на те, щоб служити людині. Людині у всіх її станах, у всякій її хворобі, у всякій її потребі. Церква, можна сказати, оголосила себе служницею людства» (там же, 57). І це теж дає нам сьогодні світло, в цьому світі, де заперечують людину, де вважають за краще йти шляхом гностицизму, шляхом пелагіанства, або шляхом “без плоті”, – безтілесного бога, – або “без Бога” – безбожної людини-прометея . Ми в наш час можемо сказати те ж саме, що говорив Павло: Церква – служниця людини, Церква вірує в Христа, Який прийшов у плоті, і тому вона служить людині, любить людину, вірить у людину. Таким було натхнення великого Павла VI.

Дорогі друзі, нам корисно зібратися разом в ім’я преподобного Слуги Божого Павла VI! Його свідчення живить в нас вогонь любові до Христа, любові до Церкви, живить наше прагнення звіщати Євангеліє сьогоднішній людині, роблячи це з милосердям, з терпеливістю, з мужністю, з радістю. За це я ще раз дякую вам. Довіряю всіх вас Діві Марії, Матері Церкви, і від усього серця благословляю вас, разом з вашими рідними, насамперед з дітьми та хворими “.

За матеріалами: http://ru.radiovaticana.va