Папа: Покликання індивідуальне, але воно вчиняє нас частиною спільноти

«Святий Петро й спільнота», які пережили «три фундаментальні досвіди» стали темою промови Папи Франциска під час зустрічі з духовенством, чернецтвом та семінаристами Чилі, що відбулася 16 січня 2018 р. в катедральному соборі Сантьяґо-де-Чилі.

Як пояснив Святіший Отець, «святий Петро й спільнота» тому, що досвід апостолів завжди має «подвійний аспект – особистий і спільнотний». «Вони йдуть разом, ми не можемо їх відокремити. Так, ми були покликані індивідуально, але завжди для того, щоб стати частиною більшої групи. Не існує “selfi eпокликання”. Покликання вимагає, аби світлину зробив хтось інший», – мовив він, вказуючи на досвід апостолів, представлений в Євангелії.

Учні ще не знають про Воскресіння Ісуса. Вони повернулися на свою землю, аби займатися тим, що вони вміли – рибалити. «Там були не всі, а лише деякі. Може вони розділилися? Ми цього не знаємо. Писання лише каже, що ті, які були, нічого не впіймали. Їхні сіті – порожні», – зауважив Папа, звертаючи також увагу на велику внутрішню тривогу, пов’язану зі смертю Учителя:

«Петро відрікся Його, Юда зрадив, інші повтікали та сховалися. Залишилися лише жменька жінок та улюблений учень. Це був час розгубленості й тривоги в житті учнів».

У цьому контексті Глава Католицької Церкви згадав про скандали, якими заплямили себе деякі священики, наголошуючи, що йому добре відомо про біль, завданий випадками зловживань проти неповнолітніх і що він уважно слідкує за зусиллями, спрямованими на те, аби подолати «це велике болюче зло»: «Біль кривди і страждання, завданих жертвам і їхнім родинам, які пережили зраду довіри, покладеної на служителів Церкви. Біль з приводу страждання церковних громад. І ваш біль, дорогі браття, що окрім трудів посвяти, пережили кривду, завдану підозрами й обмовами, які посіяли сумніви, страх і зневіру».

Далі Святіший Отець скерував свій погляд на дійсність Чилі, на зміни в країні та виклики, які іноді спонукають замикатися, забуваючи про те, що Євангеліє є «шляхом навернення для всіх». «Ми забуваємо, – сказав він, – що обітована земля – перед нами. Що обітниця є вчорашньою, але призначеною для завтра».

«Що залишилося від цих сильних, сміливих, активних учнів, які почувалися вибраними та залишити все, щоб іти за Ісусом?». Цим запитанням Папа завершив першу частину роздумів, переходячи до досвіду святого Петра, провідника, який «розчарував Того, Кому присягав захист», пояснюючи, чому Христос запитує його про любов: «Чи любиш ти мене? Ісус не користується ні картанням, ні осудом. Єдине, чого Він хоче, це спасти Петра. Він хоче врятувати його від небезпеки залишитися замкненим у своєму гріхові».

Тож запитання про любов повинно допомогти учневі здійснити розпізнавання та знайти «оту реалістичну відповідь», яка по-справжньому зробить його апостолом. Ісус запрошує всіх нас усвідомити, що ми є «прощеними», й саме це є «джерелом нашої радості». Бо богопосвячена особа – це та, яка «у своїх власних ранах знаходить знаки воскресіння», яка здатна побачити в ранах світу «силу воскресіння».

Цей досвід, як зауважив далі Наступник святого Петра, визволяє нас від почуття самодостатності, від того, щоб вважати себе вищими за інших, від тієї «прометеївської тенденції» тих, які «покладаються лише на власні сили та почуваються кращими за інших лише тому, що дотримуються певних норм чи залишаються непорушно вірними певному католицькому стилеві, притаманному минулому».

Цю частину роздумів Святіший Отець підсумував словами святого Альберто Уртадо: «Божий люд не очікує і не потребує зверхників, але очікує пастирів, посвячених осіб, яким відоме співчуття, які вміють простягнути руку, вміють зупинитися біля того, хто впав і, як Ісус, допомагають вийти із зачарованого кола “жування” відчаю, що отруює душу».

Отож, запрошення пізнати Петра, який зазнав поразку, аби пізнати переміненого Петра є запрошенням перейти від «Церкви спустошених осіб до Церкви, яка служить багатьом зневіреним навколо нас». Бо для того, щоб Боже царство було присутнім між нами, необхідно, аби «нужденний, нагий, хворий, в’язень і бездомний» були гідними «сісти за наш стіл, почуватися “як удома” серед нас, почуватися родиною».

Оновити пророцтво, таким чином, означає «не очікувати ідеального світу», бо любити слід «не ситуації чи ідеальні спільноти», але «людей». Отож, коли визнаємо власні помилки й обмеження, Господь оновляє серця та церковні спільноти також і тоді, коли «переживаємо епохи темряви та слабкості Церкви». А дорогою до відродження є повернення до євангельського джерела.