Папа: Покликання вкорінене на землі, але звернене до неба

Пам’ять про момент покликання, радісна пам’ять про перехід Ісуса через наше життя, допоможе богопосвяченій особі чи священикові залишатися радісним та вдячним, а вдячна свідомість розширює серце й стимулює до служіння. Думками про це Папа Франциск поділився із духовенством, чернецтвом та семінаристами півночі Перу, зустрічаючись з ними 20 січня 2018 року в Трухільйо.

У контексті того, що зустріч відбувалася в одній із найдавніших семінарій Латинської Америки, що стала «колискою» багатьох поколінь місіонерів, на теренах, де відійшов до вічності місіонер святий Торібіо де-Моґровехо, Святіший Отець звернув увагу на те, що це спонукає «заглянути в коріння», щоб «зростати до висот і принести плоди». «Наші покликання завжди матимуть цей подвійний вимір, – сказав він, – коріння на землі та серце в небі».

Темою зустрічі став євангельський уривок, в якому розповідалося про те, як Іван Христитель вказав своїм учням на Ісуса, мовивши: «Ось Агнець Божий», і вони пішли за Ним. Папа звернув увагу на те, що Предтеча добре усвідомлював, що не є Месією, був людиною, «багатою пам’яттю про обітницю та свою власну історію».

«Ми, богопосвячені особи, не покликані заміщати Господа, ні своїми ділами, ні нашою місією, ні безліччю діл, які повинні зробити. Від нас просто вимагається працювати з Господом, пліч-о-опліч, не забуваючи про те, що ми не займаємо Його місце», – сказав Святіший Отець, підкреслюючи, що усвідомлення того, що «ми не є Месією» визволяє нас від того, аби вважати себе надто важливими чи дуже зайнятими. Бути пам’ятливими «визволяє від спокуси месіанізмів».

Ще одним способом поборювати цю спокусу є вміти сміятися над собою, ставати перед Господом «зі своїми обмеженнями, помилками та гріхами, але також з успіхами та радістю, що випливає з усвідомлення того, що Він поруч з нами». Але це означає «сміятися у спільноті, а не насміхатися над спільнотою чи над іншими». Варто також остерігатися осіб «настільки важливих», які в житті відучилися усміхатися.

Далі Папа звернув увагу на те, що святий апостол Іван, який був одним з двох учнів, які на слово Предтечі пішли за Ісусом, у своїй Євангелії записав навіть годину, коли відбулася ця подія, «яка перемінила його життя». Богопосвяченій особі, за його словами, корисно завжди пам’ятати «цей ключовий момент», в якому ми зрозуміли, що «Господь очікує від нас чогось більшого». Бо забуваючи про це, втрачаємо «найцінніше з того, що може мати богопосвячена особа: Господній погляд».

У цьому контексті Святіший Отець звернув увагу також і на те, що чимало з присутніх вступили до семінарії чи до монастиря, «сформовані вірою своїх родин чи близьких». А ці перші кроки нерідко були підтримані «різними проявами народної побожності». З цього випливає заклик «не забувати, ні, тим більше, не погорджувати» вірною й простою вірою свого народу.

«Не перетворюйтеся у “спеців сакрального”, які забуваються про свій люд, з якого вас Господь покликав. (…) Не забувайте і не втрачайте пошани до тих, які навчили вас молитися», – закликав він, додаючи: «Таким чином, чернець, священик, богопосвячена особа стає людиною з багатою пам’яттю, радісною та вдячною: і ці три слова слід запам’ятати та зберігати, як “зброю” проти будь-яких вдаваних покликань».

Святий апостол Андрій, який на слово Предтечі пішов за Ісусом, побув з ним і побачив, де Той перебуває, повернувся до дому свого брата Симона, кажучи: «Ми знайшли Месію». Це, за словами Папи, була найбільша новина, яку він міг йому дати, яка привела його до Ісуса. Віра в Ісуса є «заразливою», і в цьому бачимо «плідність свідчення»: щойно покликані учні притягають інших через своє свідчення, й так само «Ісус покликав нас через інших».

«Місія випливає спонтанно із зустрічі з Христом. Андрій розпочав своє апостольство від найближчих, від свого брата Симона, немов щось зовсім природне, випромінюючи радість. Це є найкращою ознакою того факту, що ми знайшли Месію», – наголосив Святіший Отець, підкреслюючи, що мова йде про радість, «яка відкриває нас на інших» та є радістю, «яку слід передавати».

Зважаючи на це, Наступник святого Петра підкреслив, що в «роздробленому світі, в якому нам доводиться жити», який спонукає нас до ізоляції, виклик полягає в тому, аби «бути будівничими й пророками спільноти». А це тому, що «ніхто не спасається сам».

Глава Католицької Церкви наголосив, що фрагментація та ізоляція не є чимось зовнішнім, мовляв, це проблема лише «світу». Такі явища, як поділи, війни, ізоляцію «переживаємо також у наших спільнотах», що завдає чимало лиха. Ісус, натомість, запрошує нас бути «носіями сопричастя, єдності», в той час, як ми, часто, «робимо підніжки одні одним».

«Від нас вимагається бути будівничими сопричастя та єдності, що не означає, що всі повинні так само думати, робити те ж саме. Це означає цінувати внесок, відмінності, дар харизм в Церкві, знаючи, що кожен, на основі власних особливостей, робить свій внесок, але потребує інших. Лише Господь має повноту дарів, лише Він – Месія», – сказав Папа, додаючи, що Господь забажав так розділити ці Свої дари, «щоб усі ми могли жертвувати свої та збагачуватися дарами інших».

У цьому контексті Святіший Отець звернувся з пересторогою до тих, які виконують у спільнотах служіння влади, не потрапити у спокусу самодостатності, але дбати про своїх співбратів. «Не впадімо у пастку влади, яка перетворюється в авторитаризм, забуваючи про те, що вона, насамперед, є місією служіння».