Папа: Прощати не вміє той, хто не має надії

Причини надії слід виявляти не теоретично, не словами, але свідченням свого життя. На це звернув увагу Папа Франциск під час загальної аудієнції у середу, 5 квітня 2017 р., коментуючи слова святого Петра про те, що Христові учні повинні бути готовими дати відповідь тим, які запитують про причини надії. Він зазначив, що перше Послання святого Петра дуже багате змістом, і його варто перечитувати кілька разів, аби збагнути його багатство.

За словами Святішого Отця, згаданий текст здатний принести «втіху та мир, допомагаючи відчути, як Господь «постійно перебуває поруч і ніколи нас не залишає, особливо, під час важких і делікатних моментів нашого життя». Отож, у чому полягає «секрет» цього послання? В тому, відповідає Наступник святого Петра, що воно «вглиблюється своїм корінням безпосередньо у Пасху», допомагаючи нам «відчути все світло й радість, які випливають з Христових смерті та воскресіння».

«Христос воістину воскрес, і це прекрасне привітання, яким можемо обмінюватися в дні Пасхи: “Христос воскрес!” – як це чинять різні народи. Пригадувати собі, що Христос воскрес, живе між нами, що Він живий і мешкає в кожному з нас. І саме тому святий Петро наполегливо заохочує нас адорувати Його у своєму серці. Господь замешкав у ньому в день нашого Хрищення, і звідти не перестає оновлювати нас та наше життя, наповняючи нас Своєю любов’ю та повнотою Святого Духа. І тому Апостол радить нам давати звіт про надію, яку маємо в собі: наша надія – це не концепція, не почуття, не телефон, не гора багатств… Наша надія – Особа, Господь Ісус, Якого визнаємо живим і присутнім в собі та в наших братах і сестрах, тому що Христос воскрес», – сказав Папа, додаючи, що слов’янські народи, замість «добридень», в період Пасхи вітаються словами «Христос воскрес!», які він сам вимовив по церковнослов’янському.

Отож, як зауважив далі Святіший Отець, стає зрозумілим, що «причини цієї надії слід виявляти не так на теоретичному рівні, словами, але, насамперед, свідченням життя, і то як всередині християнської спільноти, так і назовні». Адже, якщо Христос живий і мешкає в нашому серці, то ми не повинні Його приховувати, але дозволити Йому діяти в нас, тобто, Він повинен «дедалі більше ставати прикладом для нас», а ми повинні «вчитися поводитися так, як Він поводився».

Це означає, що надія, яку носимо в собі, «не може залишатися прихованою», бо тоді залишатиметься «слабкою надією». Вона, натомість, повинна вивільнятися назовні, приймаючи «вишукану й характерну форму привітності, пошани й доброзичливості до ближнього, доходячи навіть до того, щоб прощати тому, хто чинить нам зло». За словами Папи, людина, яка не має надії, не здатна прощати: «Мафіозі вважають, – сказав він, – що зло можна перемогти злом, і застосовують принцип кровної помсти та інші речі, про які знаємо. Їм невідомо, чим є покора, милосердя та лагідність. Чому? Тому що вони не мають надії. Задумайтеся над цим».

У згаданому посланні святий Петро писав: «Ліпше страждати, робивши добро, ніж зло творивши». Як пояснив його наступник наших днів, це не означає, що «страждати – добре», але що «коли страждаємо задля добра, то перебуваємо у спільності з Господам, Який погодився страждати й бути розп’ятим за наше спасіння». «І коли ми, – додав він, – у малих щоденних чи в найважливіших ситуаціях свого життя погоджуємося страждати за добро, то це немовби розсівати навколо себе зерна воскресіння, насіння життя, спричиняючись до сяяння світла Пасхи серед пітьми».

«Дорогі друзі, – підсумував Папа, – розуміємо також, чому апостол Петро називає нас “блаженними”, коли мусимо страждати за справедливість. Це не лише з огляду на моральні чи аскетичні причини, але тому, що кожного разу, коли стаємо на бік останніх та відкинених, або коли не відповідаємо злом на зло, але прощаємо не мстивши, прощаємо і благословляємо, щоразу, коли це чинимо, ми сяємо, немов живі та світлі знаки надії, стаючи засобом розради й миру, згідно з Божим серцем».