Папа: Земні надії руйнуються перед хрестом, в якому народжується надія, що триває вічно

«Пшеничне зерно, коли не впаде на землю і не завмре, залишиться саме-одне; коли ж завмре, то рясний плід принесе». Ці Христові слова лягли в основу роздумів Папи Франциска про надію, якими він поділився з учасниками загальної аудієнції, що у середу, 12 квітня 2017 р., відбулася на площі Святого Петра у Ватикані. Він пригадав, що минулої неділі ми спогадували вхід Ісуса до Єрусалиму під радісні вигуки учнів і великого натовпу, «що покладав на нього різні надії».

Як зазначив Святіший Отець, чимало з них очікували від Христа чуд і великих знаків, проявів могутності та звільнення від окупантів. «Чи хтось з них уявляв, що через короткий проміжок часу, цей Ісус буде, натомість, принижений, засуджений та вбитий на хресті?», – запитав він, додаючи: «Земні надії руйнуються перед хрестом. Але ми віримо, що саме у Розп’ятому наша надія відродилася».

Наступник святого Петра підкреслив, що «нові надії, які народжуються під хрестом» є надіями, «що тривають вічно». Що ж це за надія, нам допомагають зрозуміти Ісусові слова, сказані саме після урочистого в’їзду до Єрусалиму, про зерно, яке приносить плід, коли помре. «Якщо воно залишиться замкненим у собі, то нічого не трапиться; якщо ж воно розломиться, відкриється, то дасть життя паросткові, далі – рослині, а рослина принесе плід», – сказав він, додаючи:

«Ісус приніс у світ нову надію та зробив це у формі зернятка: Він став настільки малесеньким, немов зерно пшениці, залишивши Свою небесну славу, щоб прийти до нас. Він дійсно “впав у землю”. Але цього було замало. Щоби принести плід, Ісус жив любов’ю аж до кінця, дозволивши смерті розбити Себе, як зернятко піддається розпадові під землею. І саме там, в крайній точці Його пониження, що є найвищою точкою любові, проросла надія».

Тож коли хтось запитуватиме нас: «Як народжується надія?» – Святіший Отець радить відповідати: «Із хреста. Поглянь на хрест, на розп’ятого Христа і звідти до тебе прийде надія, яка ніколи не зникне, яка триватиме до життя у вічності». Вона проросла «саме силою любові», тому що «любов, яка є життям Бога, оновила все, чого досягла». «Таким чином, під час Пасхи Ісус взявши на Себе наш гріх, перетворив його у прощення, – сказав Папа. – Добре затямте, яким є Пасхальне перетворення: Ісус перетворив наш гріх у прощення, нашу смерть у воскресіння, наш страх у довіру. Ось чому на хресті народилася і завжди відроджується наша надія, бо з Ісусом кожна наша пітьма може перемінитися у світло, кожна поразка – в перемогу, розчарування – у надію».

Як зауважив Єпископ Риму, коли обираємо «Ісусову надію», то поступово починаємо розуміти, що «переможним способом життя» є наслідувати зернятко, тобто, «смиренна любов». Не існує іншого способу перемогти зло й дати надію світові. Це може здаватися «логікою поразки». Але дійсно, коли хтось любить, то, на перший погляд, втрачає, бо щось віддає, адже любов є даруванням. Але лише «логіка зерна, що вмирає» приносить плоди. І це бачимо у собі самих: щось мати пробуджує бажання мати ще більше. Тому Ісус також говорить: «Хто життя своє любить, той погубить його; хто ж зненавидить своє життя на цьому світі, той збереже його, щоб жити вічно». Тобто, той, який любить лише своє і живе лише для власних інтересів, той загубить своє життя, а той, хто погоджується служити ближнім, «спасає себе самого та інших».

«Очевидно, ця істинна любов переходить через хрест, через жертву, як це було у випадку Ісуса. Хрест – це обов’язковий етап, але не мета, лише етап, бо метою, як показує нам Пасха, є прослава», – сказав Святіший Отець, додаючи, що це зрозуміти нам допомагає інший приклад, використаний Ісусом: «Журба жінці, коли вона народжує, бо година її вибила. А вродить дитятко – з радощів, що людина на світ народилася, вже й пам’яті про болі нема!».

«Саме так: дарувати своє життя, а не володіти ним. Саме так чинять мами: вони народжують інше життя, страждають, але потім – радіють, почуваються щасливими, бо привели у світ ще одне життя. Це приносить радість. Любов приводить на світ життя й надає сенсу болеві. Любов – це двигун, який штовхає вперед нашу надію», – вів далі Папа, зазначаючи, що кожен з нас повинен запитати себе: «Чи я люблю? Чи я навчився любити? Чи я вчуся кожного дня ще більше любити?».

«Дорогі брати й сестри, – підсумував Святіший Отець, – у ці дні, що є днями любові, дозвольмо, щоби нас огорнуло таїнство Ісуса, Який, немов пшеничне зернятко, вмираючи, дарує нам життя. Він – засів нашої надії. Споглядаймо Ісуса, джерело нашої надії. І крок-за-кроком зрозуміємо, що надіятися з Ісусом означає навчитися вже тепер розгледіти рослину в зерняткові, Пасху – в хресті, життя – у смерті. І хочу, – додав Папа, – дати вам домашнє завдання: всім буде корисно зупинитися перед розп’яттям, адже всі ви маєте його вдома, вглянутися у нього і сказати: З Тобою нічого не втрачено! З Тобою завжди можу надіятися. Ти – моє уповання».