Папське розпорядження щодо одруженого священства у Східних Католицьких Церквах. Коментар

14 червня 2014 р. в офіційному Бюлетені Апостольської Столиці (Acta Apostolicae Sedis) було опубліковано Документ Конгрегації Східних Церков, яким вносяться суттєві зміни щодо приписів, які торкаються допущення одружених чоловіків до прийняття Таїнства Священства.

Потрібно наголосити, що таке право хоча і було передбачене в нормах Кодексу Канонів Східних Церков (далі ККСЦ), та все таки в одному із його параграфів було вказано, що можуть існувати окремі партикулярні приписи окремої Церкви свого права або спеціальні розпорядження Апостольського Престолу по цьому питанню (кан. 758 § 3 ККСЦ). Документ Конгрегації вказує, що на сьогоднішній день цим правом користуються усі Східні Католицькі Церкви, крім Сиро-Малабарської і Сиро-Маланкарської Церков, тобто допускають одружених чоловіків до дияконських і пресвітерських свячень.

Спеціальні норми у цій матерії, поза ККСЦ, про що згадувалось вище, були видані в минулому (1929-1930) цією ж Ватиканською дикастерією. Вони продовжували зберігати власну юридичну силу навіть після набрання чинності ККСЦ, який з однієї сторони скасовував всі закони загального або партикулярного права, які суперечили канонам Кодексу, то з другої сторони, якщо певні питання у цьому новому законодавстві Католицької Церкви були лишень частково вирішені, то попередні норми права продовжували зберігати зобов’язуючу силу (кан. 6, 1 ККСЦ). Такими нормами власне і були три Декрети, про які згадується у Документі Конгрегації від 14 червня 2014 р., і які власну основу знаходили в інших Декретах Римської Курії від 1890 і 1913 років, виданих по цій матерії.

Декрети Конгрегаціі (1929-1930) забороняли одруженому священству, приналежному до Східних Католицьких Церков, священнодіяти на певних географічних територіях. Цими територіями були Північна і Південна Америки, Канада і Австралія. Крім того, в одному із Декретів було вказано, що виключно неодружені чоловіки могли вступати у духовні семінарії, а також пізніше могли отримати свячення в неодруженому стані. Негативним наслідком цих трьох Декретів було те, що понад 200 тисяч вірних, які були греко-католиками із коріннями з Галичини і Закарпаття перейшли до Православної Церкви.

Вище згадані церковні приписи із часом були застосуванні також і на інших географічних територіях, які первинно не були вказані у Декретах. Звичайно, що можна було отримати від них певне звільнення, а саме – щоб висвяти одруженого кандидата, потрібно були отримати дозвіл від Конгрегаціі Східних Церков, яка його надавала після поради із місцевою Єпископською Конференцією (тобто Єпископами латинської Церкви).

Питання священнодійства одруженого духовенства в діаспорі стало знову предметом ґрунтовних вивчень останнього десятиліття. Причиною цього став еміграційний фактор переїзду значної кількість вірних, приналежних до Східних Католицьких Церков із власних національних територій у місця, де переважає латинська церковна традиція. Апостольська Столиця датою 20 лютого 2008 р. хоча і підтвердила існування попередніх приписів стосовно душпастирської діяльності одруженого духовенства у діаспорі, проте все таки передбачила можливість, у деяких конкретних і виняткових ситуаціях, певні звільнення від зобов’язуючих норм.

Через видання Документу Конгрегацією від 14 червня 2014 р., у вищезгадані норми, які обмежували до цього часу душпастирську працю одруженого духовенства серед власних вірних, які знаходяться у діаспорі, впровадились певні зміни у церковній дисципліні.

Ними є:

визнання права за ієрархічними структурами, властивими Східним Католицьким Церквам (Митрополії, Єпархії, Екзархії), установлених поза межами канонічної території власної Церкви свого права (наприклад УГКЦ в Америці, Австралії, у Німеччині, Франції, Великобританії, Польщі), висвячувати одруженого кандидата, приналежного до їхньої Церкви свого права. Також східний Ієрарх перед тим, як здійснити такий юридичний акт у Церкві, тобто уділення свячень дияконату чи пресвітерату одруженому кандидатові, повинен про це повідомити у письмовій формі латинського Єпископа місця проживання кандидата, а також отримати його думку і необхідну інформацію. Тим самим стає можливим повіряти душпастирську працю серед власних вірних працю одруженому священству;
визнання права за ієрархічними структурами латинської Церкви (Ординаріат, як це є наприклад в Австрії, Франції, Польщі), утворених для душпастирської опіки для вірних, приналежних до Східних Католицьких Церков, а також за тими, хто їх очолює (Ординарій), уділювати свячень дияконату чи пресвітерату одруженому кандидатові, повідомивши перед тим відповідну Єпископську Конференцію і Конгрегацію для Східних Церков.
надання права Єпископам латинської Церкви, які, будучи ієрархами місця для східних католицьких вірних, які перебувають на територіях, де немає ієрархічних структур власної Церкви свого права (наприклад, ситуація вірних УГКЦ в Італії, Іспанії, Португалії), уділяти свячень дияконату чи пресвітерату одруженому кандидатові. Це право може бути реалізоване латинським Єпископом виключно після отримання виразної згоди від Конгрегації для Східних Церков, виключно якій застерігається надавати таке право в особливих випадках після попередньої поради із Національною Єпископською Конференцією.

Отже, у перших двох випадках східний і латинський Ієрарх для дозволеності власного юридичного акту (уділення свячень дияконату чи пресвітерату одруженому кандидатові) повинен проінформувати відповідні церковні особи чи установи, натомість у третьому – отримати дозвіл від Конгрегаціі. Крім того, у випадках, коли кандидат приналежить до окремої східної Церкви, а святитель – до латинської Церкви, в такому разі потрібно буде отримати для святителя ще окремий дозвіл від Апостольської Столиці (кан. 748 § 2 ККСЦ; кан. 1015 § 2 ККП).

Хоча Документ безпосередньо говорить про одружених кандидатів до священства на територіях, де є традиційною латинська Церква, також можна вважати, що він посередньо відкриває також можливість священнодіяння вже одруженому східному католицькому духовенству на територіях, де більшістю є латинська Церква. Ця особливість є вагомою особливо через те, що такі особи часто, через партикулярні документи Національних Єпископських Конференцій, зустрічались із перешкодами щодо надавання душпастирської опіки власним вірним у діаспорі.

Документ, виданий Конгрегацією для Східних Церков 14 червня 2014 р., крім впровадження змін у церковній дисципліні, можна також вважати продовженням реалізації навчання Другого Ватиканського Собору, який у Декреті “Про Східні Католицькі Церкви” закликає до відновлення і збереження традицій, властивих Східним Католицьким Церквам (арт. 6).

Крім цього, цей Документ продовжує відображати зміни, які наступили у католицькій еклезіології після Другого Ватиканського Собору по відношенню до східних християн у єдності із Римським Архиєреєм, а саме: що називає їх не обрядом, але Церквою свого права (кан. 27 ККСЦ), яка є юридичною особою у Вселенській Церкві (кан. 921 § 2 ККСЦ), натомість обряд є її зовнішнім показником, тобто літургічною, духовною, богословською і дисциплінарною спадщиною (кан. 28 &1 ККСЦ).

Крім того, цьогорічний Документ Апостольської Столиці віддзеркалює і інший соборовий принцип, а саме екуменічний рух. Йде мова про те, що, зберігаючи можливість висвячувати одружених кандидатів поза межами канонічної території власної Церкви свого права, демонструється повагу Апостольського Престолу до християн східних традицій, що тим самим показує і іншим некатолицьким східним християнам, що можливою є “єдність у різноманітті” (Іван Павло ІІ, Ut unum sint, 1995).

Спеціально для «Католицького Оглядача»

о. д-р Андрій Танасійчук,

Заступник Голови канонічного відділу Патріаршої курії