Патріарх Кіріл наказав УПЦ МП воювати проти Порошенка

Славнозвісний «зникаючий лист» патріарха Кіріла до патріарха Варфоломія про злочини, які «під видом АТО» творять розкольники й уніати проти канонічного православія в Україні, попри очікування багатьох православних України і (нажаль) небагатьох в Росії не був відкликаний, ні навіть просто забутий. Ті, що надіялися, що цей лист – «людська помилка патріарха», зроблена під нещадним тиском Кремля, можуть більше не обманювати себе. Адже історія отримала продовження – з таким же «глибоким занепокоєнням» злодіяннями уніатів та схизматиків проти українського православія патріарх звернувся тепер до ООН, СБ ООН і ОБСЄ.

Тобто, вже стало очевидним, що це не помилка і що у патріарха сумнівів нема. Він прагне і з усіх сил старається викрутити ситуацію саме так, щоб на сході України була, власне, релігійна, а не якась там національно-визвольна, чи громадянська, чи якась інша війна. Навіть улюблене «братовбивча» уже не акцентується – ну які там уніати і розкольники брати? А ще до недавно в його промовах було стільки переживань, що «православний вбиває православного». Так ось, цієї травми більше нема – тепер просто «вбивають православних».

Очевидно, що звертаючись до міжнародних організацій, насправді, патріарх Кіріл звертається до своєї пастви. До росіян – з уже звичними мобілізаційними закликами до «священної війни за православіє». І до української, перед якою ставить питання лояльності. Переводячи при цьому чисто політичний вибір у релігійну площину. І саме так розпочинаються релігійні війни. А патріарх Кіріл, взагалі то, не є наївний молодик, який цього не розуміє.

Але чому «русскоє православіє» стало ворогом українців? Почнім з того, що це не зовсім релігія. І патріарх сам це чесно признав неодноразово, коли розповідав про те, що ціллю «русского православія» є не Христос, а якась геополітична (і чомусь духовна) ідея з назвою «Святая Русь» (вона ж «русскій мір», але останнім часом військові наклали лапу на цей бренд). Це не перший в історії людства універсалістський релігійний коктейль з Імперіалістичної ідеї, національного месіанізму й елементів християнства, звідки позичено в основному обряд та елементи риторики. Є в історії людства випадки того, коли національно-визвольна війна проти імперії перетворювалася власне у війну релігійну.

Для чого Росія нав’язує саме релігійну війну? Для чого вона так гостро протиставляє своє «канонічне (воно ж русске) православіє» українцям? І наскільки далеко вона готова зайти в цьому?

Причин може бути декілька. І найочевидніша – проістерилась ідеологема «захист російськомовного населення». Стражденних «російськомовних» нагально підпирають «страждаючими православними». З одного боку – це хороший знак, раз виникла необхідність ідеологічного підкріплення, це означає, що градус «збуреного розуму» починає падати. З іншого – це погано відіб’ється на атмосфері українського суспільства на усій території країни. Адже, патріарх, фактично, закликає під прапори своєї «священної війни» за «істинне православіє» всіх своїх духовних чад, незалежно від їхнього місця проживання. Тобто, з усіх сил активізовує свої «п’яті колони».

Питання тільки в тому чи вони у нього насправді є, яка їхня кількість і який у них бойовий дух.

Потрібно сказати, що вірних адептів власне «русскої ідеї» в УПЦ МП – не густо. Тут потрібно подякувати спочилому митрополиту Київському Володимиру, який доклав багато зусиль, щоб УПЦ МП була церквою власне українців, бо інакше б вона дуже скоро перетворилася на маргінальне утворення. З роками власне «русске православіє» в Україні перетворювалась на такого ж самого смертельно хворого динозавра, як і СССР. А ось карта «канонічності» була розіграна з далеко більшим успіхом: люди не переходили в УПЦ КП не тому, що хотіли зберегти зв’язок власне з «русским православієм», а тому, що боялися потрапити в неканонічну, безблагодатну структуру від началом патріарха-«анафеми».

Судячи з того, як патріархи Алєксій ІІ і Кіріл противились створенню в Україні паралельних структур Константинопольського патріархату, вони прекрасно розуміли, що для більшості їхніх українських прихожан основним «гачком» є «канонічність», а не «русскість» церкви. Але своєму кремлівському керівництву патріарх повністю дозволяв помилятися стосовно цього. Там дійсно могли думати, що українська «дочка» РПЦ – це потенційний боєць «русской вєсни» в Україні.

Те, що тих бійців виявилось в Україні занадто мало навіть у найбільш совєтському регіоні для Кремля стало неприємним відкриттям.

Сталося те, чого патріарх постійно прагнув уникнути. Просто тому, що він таки дійсно знав, що «приховані ресурси» навіть якщо і є, то їх мало і вони не будуть капарати собі життя «за ідею». Цього не робитимуть навіть єпископи у своїй масі. Просто тому, що Моква – далеко, а районна прокуратура – через дорогу.

Але єпископам, зрештою, як і всім, хто належить до УПЦ МП буде не легко. Патріарх поставив їх перед складним вибором, дав їм чіткий сигнал стосовно того, кого потрібно підтримувати у теперішньому конфлікті. І це зовсім не влада, як вони до цього були звикли. Підтримати потрібно саме ту сторону, яку підтримує патріарх. Як це вірно зауважив протодиякон Кураєв, згідно з нинішньою позицією патріарха, українські православні зобов’язані, або підтримати «свято-праву донецьку сторону», або опинитися у стані «ворогів православія». Тобто, єпископи (і клірики, і вірні) зобов’язані виступити проти влади. Підтримати сепаратизм. Тобто, порушити закони своєї держави. Щоб це їм не коштувало. Якщо доведеться то і пожертвувати собою. Патріарх відверто вимагає від своїх українських вірних мучеництва на славу «русского православія».

Він не може не розуміти, що означивши цей вибір лояльності – він тратить УПЦ МП. В кількості, принаймні. Можливо, підтримавши сепаратизм, патріарх сподівався спровокувати українську владу до репресивних дій стосовно структур Московського патріархату. І тоді картина «злочинів хунти проти православія» стане більше досконалою. Але цього, скоріш за все, не станеться. Просто в самі УПЦ МП не тільки перестануть згадувати патріарха Московського (багато є тих, які вже не згадують), а взагалі втратять усякий зв’язок з «русским православієм» і рано чи пізно будуть «підхоплені» конкурентом – Вселенським патріархом.

Втрати очевидні. Але раз патріарх на них погодився, то, значить, вибір перед ним стоїть доволі жорстко. Можливо, що йдеться уже не про збереження українських приходів, а про власну шкіру. Начальство вимагало в патріарха крайнього прояву лояльності, а він – почав вимагати цього від своїх підлеглих. Тобто. це не патріарх «зливає» УПЦ МП «бандерівцям», в надії втримати бодай «новоросійську ПЦ». Це його начальство планує якісь власні плани на релігійну війну, коли теперішній формат військових дій виявиться вичерпаним.

Що це за можливі плани? Найочевиднішим, хоча найменш імовірним є – використати «страждання православних», як привід для широкомасштабного вторгнення. Для цього ООН уже довели до відома. Але навіть, якщо цього не станеться патріарша «релігійна війна» Україні обов’язково вилізе боком. Тому що в Україні, на всій її території, є люди, які прагнуть залишатися «русскими» і чітко протиставляються свою «русскість» всьому українському. Це власне і є той «залишок Ізраїлів», на який розрахований мессидж патріарха: з ким ви – з розкольниками та уніатами, які вбивають ваших братів в Христі, чи з істинним русским православієм. З західним «бездуховним» світом, який «забув» (чи краще продав) Христа, чи з «істинно православною вірою»?

Якщо патріарх і його куратори дійсно розраховуються на «залишок Ізраїлів», то це може означати, що вони відмовляються зберегти собі Україну ( з «новоросією» чи без неї). Принаймні, на якийсь період часу. Тоді це – добра новина. Але є й погана. Подібні «залишки Ізраїлеві», які пам’ятають, що вони зберігають «чистоту віри» в «ворожому середовищі» – потенціальні центри екстремізму. Вони і далі будуть провадити «релігійну війну», оголошену патріархом Кірілом. Навіть коли війна закінчиться. Вірніше, у цьому випадку вона довго не закінчуватиметься.

Катерина Щоткіна у «Деловая столица»