Перенесення осідку Глави УГКЦ до Києва у 2005 році

Цей епізод з «Історій про історію УГКЦ» — про подію, яку без перебільшення можна назвати відновленням історичної справедливості і яку блаженніший Любомир Гузар — на той час Глава УГКЦ — назвав символом «нашого внутрішнього єднання»: про повернення осідку Глави УГКЦ до Києва у 2005 році, символічне повернення УГКЦ як Церкви Володимирового Хрещення до материнського міста.

«Історія нашої Церкви налічує 1025 років від часу Хрещення Київської Русі, — сказав тоді Блаженніший Любомир в одному з інтерв’ю, пояснюючи значимість і зміст цієї події. — У 1596 році частина Церкви вступила до Берестейської унії. Ми завжди підтримували контакти і з Патріархом Константинопольським, і з Апостольською столицею. З одного боку, це було для нас благословенням, а з другого — призвело до поділу у Православній Церкві. Відтоді обидві наші Церкви незалежно розвивалися на території всієї України. Потім, після поділу Польщі, землі на схід від Збруча потрапили до рук російської імперії, яка намагалася ліквідувати нашу Церкву. Це спричинило переміщення нашого тодішнього митрополита до Львова (1806) — на територію монархії Габсбургів, де ми могли безперешкодно розвиватися. Перенесення у 2005 році осідку глави УГКЦ зі Львова до Києва було поверненням до стану, який існував до поділу. Греко-Католицька Церква — це не західноукраїнська, а всеукраїнська дійсність».

Цьому передували великі історичні події і процеси — здобуття Україною незалежності і вихід УГКЦ з підпілля з наступною її леглізацією.

«У лютому 1991 року Синод єпископів УГКЦ прийняв рішення про переїзд Глави Церкви з тимчасового осідку в Римі до митрополичого престолу у Львові. І вже в березні кардинал Мирослав-Іван Любачівський прилетів до України. Це було дуже важливе й необхідне рішення: УГКЦ прямувала до завершення своєї легалізації, і переїзд Глави Церкви в Україну фактично завершував кількарічний період виходу з підпілля», — розповідає історик Церкви п. Юрій Скіра.

Почався період відродження і розвитку Церкви в усіх напрямах і на всіх рівнях.

«Подальші події показали, що це повернення Глави УГКЦ та легалізація Церкви були лише проміжним етапом до реалізації того, що було неможливим протягом багатьох попередніх століть — повернення Глави Української Греко-Католицької Церкви до Києва», — каже п. Юрій.

Так, ця ідея визрівала ще з початку 1990-х: цю справу почало найближче оточення кардинала Мирослава-Івана Любачівського, і одним із тих, хто займався цим питанням, був блаженніший Любомир Гузар, на той час — єпископ-помічник Глави УГКЦ. Над питанням побудови Патріаршого собору в Києві — виділенням землі під собор, проєктом храму тощо – почали займатися із середини 90-х.

«Канон 57-й Кодексу канонів Східних Католицьких Церков зазначає, що Патріарша Церква повинна мати в межах власної території сталий осідок резиденції Патріарха, встановлений, по можливості, у головному місті країни, — пояснює історик. — Досить довго через російське поневолення Києва й інші обставини київські унійні митрополити не могли перебувати там. Тому були змушені проживати в інших містах, найдовше, звичайно, — у Львові. Та здобуття незалежності України в 1991 році все змінило кардинально: з’явилася історична можливість, з якої наша Церква дуже швидко скористалася».

«14 грудня 2000 року помер Глава УГКЦ Мирослав-Іван Любачівський. І 25 січня 2001-го на Надзвичайному Синоді Єпископів УГКЦ Главою Церкви був обраний Любомир Гузар. У червні 2001-го вперше за всю історію в Україну прибув Папа Римський — Іван Павло II: у Богослужіннях у Львові й Києві взяла участь величезна кількість людей. У липні 2002 року у Львові відбулася 3-тя сесія Патріаршого Собору, на якому, крім інших питань, було озвучене питання патріаршого статусу УГКЦ: цю ініціативу підтримав Синод Єпископів. 6 вересня 2004-го блаженніший Любомир проголосив послання „Про утвердження Патріаршого устрою УГКЦ“, у якому обґрунтував справедливість прагнення українських греко-католиків мати патріаршу структуру в Церкві», — подає хронологію подій, які передували перенесенню осідка до Києва, релігієзнавець і історик Церкви п. Анатолій Бабинський в «Історії УГКЦ за 90 хвилин».

У жовтні 2004 року відбувся Синод Єпископів УГКЦ, на якому і було ухвалено рішення про перенесення осідку Глави Церкви зі Львова до Києва. На початку грудня 2004 року Папа Римський Іван Павло ІІ поблагословив його. І 21 серпня 2005 року офіційно Глава Української Греко-Католицької Церкви повернувся до Києва. Від цього дня змінився також і титул Глави УГКЦ — з «Верховний Архиєпископ Львівский» на «Верховний Архиєпископ Києво-Галицький».

У 15-ту річницю повернення осідку Глави УГКЦ до Києва, у серпні 2020 року, Блаженніший Святослав у проповіді в Патріаршому соборі сказав: «Якщо ми подивимося з перспективи 15 років на те, що сталося у 2005 році, то зрозуміємо, що це — глибока й багатопланова подія, і сьогодні вона для нас має дуже важливе значення: вона ознаменувала один дуже важливий момент — стала знаком відродження Києва як світового духовного центру християнства. З історії ми знаємо, як духовну велич Києва — другого Єрусалима, міста, який будувався на взірець Небесного Єрусалима, — хотіли вкрасти наші сусіди. Однак повернення Отця і Глави нашої Церкви до Києва означало, що Бог почав збирати всіх у розсіянні сущих дітей Київської Церкви. Саме Господь тут кличе їх до єдності. А східне християнство сьогодні починає дивитися на Київ по-новому. Москва і Рим, Константинополь і Єрусалим бачать нині Київ як духовний центр, у якому будується християнство третього тисячоліття», — наголосив Блаженніший Святослав.

І ці слова сьогодні, під час повномасштабної війни росії проти України, звучать по-особливому та пророче.