«Placuit Deo»: Послання Конгрегації віровчення про деякі аспекти християнського спасіння

«Богу в Його благості і премудрості завгодно було явити Самого Себе і відкрити таємницю Своєї волі (пор. Еф 1, 9), в якій люди через Христа, Слово що втілилося, мають у Святому Дусі доступ до Отця і стають причасниками Божественного єства (пор. Еф 2,1 оприлюднене 1 березня послання Конгрегації віровчення «Placuit Deo», адресоване єпископам Католицької Церкви і присвячене «деяким аспектам християнського порятунку». У передмові до документа пояснюється, що «вчення про Христове спасіння вимагає постійного поглиблення»: Послання має на меті «показати з усією очевидністю, по слідах великої традиції віри і з особливим нагадуванням вчення Папи Франциска, деякі аспекти християнського спасіння, які сьогодні можуть бути важкі для розуміння через недавні культурні перетворення».

У другій частині документу, присвяченій впливу цих перетворень на сприйняття сенсу християнського порятунку, підкреслюються дві проблеми, пов’язані з сповіданням християнської віри в наші дні. По-перше, «індивідуалізм, зосереджений на автономному суб’єкті, має тенденцію розглядати людину як істоту, чия реалізація залежить виключно від її зусиль». Згідно з цим світоглядом, Христос виступає, скоріше, тим, хто надихає на щедрі справи, але не тим, хто перетворює людину. По-друге, сьогодні поширюється ідея «чисто внутрішнього спасіння», яке пробуджує почуття єднання з Богом, але не зцілює і не оновлює наших відносин з людьми і з творінням.

У своєму простому навчанні Папа Франциск часто посилається на ці дві тенденції, які нагадують дві стародавні єресі: пелагіанство і гностицизм. В наші дні процвітає неопелагіанство, згідно з яким радикально автономний індивідуум претендує на самоспасіння, не визнаючи свою залежність від Бога і від інших людей. З іншого боку, сучасний неогностицизм стверджує, що спасіння є внутрішнім, суб’єктивним і полягає в підвищенні інтелекту над плоттю Ісуса, до таємниць безіменного божества.

Хоча різниця між секуляризованою сучасністю та історичним контекстом єресей пелагіанства і гностицизму велика, вони як і раніше становлять небезпеку. «Як неопелагіанський індивідуалізм, так і неогностичне презирство до тіла спотворюють сповідання віри в Христа, єдиного і універсального Спасителя.

У третій частині – «Людське прагнення до спасіння» – зокрема, стверджується, що, «відповідно до біблійної віри, витоки зла не варто шукати в матеріальному і тілесному світі і сприймати його як обмеження або як в’язницю, від якої ми повинні бути врятовані. Навпаки, віра проголошує, що весь космос добрий, оскільки він створений Богом, і зло, яке найбільше шкодить людині, виходить з її серця. Згрішивши, людина залишила джерело любові і загубилася в помилкових формах любові, замикаючись все більше в самій собі. Саме ця відокремленість від Бога – від Того, Хто є джерелом спілкування і життя, – веде до втрати гармонії між людьми і гармонії між людьми і світом, приводячи до панування розпаду і смерті. Таким чином, спасіння, сповіщений вірою, не стосується лише нашого внутрішнього світу, але відноситься до всієї нашої суті. Дійсно, вся особистість, тіло і душа, створена любов’ю Бога за Його образом і подобою, покликана жити в єдності з Ним».

У четвертій частині Послання нагадує, що Бог ніколи не припиняв пропонувати спасіння синам Адама, і ця рятівна справа здійснюється втіленим Сином Божим. Ісус – Той, Хто просвічує і відкриває, Він – відкупитель і визволитель, Той, Хто обожнює людину і виправдовує її. Будучи Первосвящеником Нового Завіту, Він підносить до Отця від імені людей досконалий культ, приносячи Себе в жертву, спокутуючи гріхи і залишаючись назавжди живим, щоб клопотати за нас. Таким чином в житті Ісуса проявляється «дивовижна синергія між Божественним і людським діянням, яка показує безпідставність індивідуалістичної перспективи».

Відповідаючи на індивідуалістичний редукціонізм пелагіанского спрямування і на неогностицизм, який обіцяє «чисто внутрішнє звільнення», документ нагадує про те, яким чином Ісус є Спасителем: Він не обмежується вказівкою шляху, щоб ми могли зустріти Бога, шляху, по якому ми самі можемо пройти, слухаючись його слів і наслідуючи його приклад. Ні: щоб відкрити для нас двері визволення, Христос Сам став шляхом: “Я дорога”».

У п’ятій частині документу стверджується, що «місцем, де ми отримуємо спасіння, принесене Ісусом, є Церква», видима громада, в якій ми торкаємося до плоті Ісуса, особливо в найбідніших і стражденних братах.

У шостій, заключній частині документу Конгрегації віровчення йдеться про місію і про відносини з віруючими інших релігій: «Усвідомлення повноти життя, в яку вводить Ісус Спаситель, спонукає християн до місії, щоб звіщати всім людям радість і світло Євангелія. У цьому зусиллі вони готові також встановити щирий і конструктивний діалог з віруючими інших релігій, з надією, що Бог може привести до спасіння у Христі всіх людей доброї волі, в серці яких невидимим чином діє благодать». Присвячуючи всі свої сили євангелізації, Церква «продовжує волати до остаточного пришестя Спасителя». Спасіння людини буде здійснено тільки тоді, коли, здолавши останнього ворога – смерть, – ми всі будемо брати участь в славі воскреслого Христа, Який приведе до повноти наші відносини з Богом, з братами і з усім творінням».

Документ, підписаний префектом Конгрегації віровчення архієпископом Луїсом Ладарія і секретарем Конгрегації архієпископом Джакомо Моранді, був схвалений Папою Франциском і опублікований за його розпорядженням.