Почути душу або як франківський Карітас допомагає важкохворим

Отець Микола Мазурик працює у Карітасі Івано-Франківська більше десяти років, а останні три роки ще й духівником у виїзній паліативній бригаді. Відвідує важкохворих людей. Яке питання найчастіше задають люди духівнику, про що шкодують та де взяти сили, аби прийняти волю Божу – у розмові зі священиком.

Паліативна бригада Карітасу у складі лікаря, медсестри, психолога та духівника виїжджає до хворих кожного дня. Кожного підопічного відвідують раз у місяць. А їх наразі – 172 людей. Франківський Карітас опікується важкохворими людьми Івано-Франківська та Тисменицького району Івано-Франківської області.

Чого чекають від духівника?

Перше, що бачиш, коли заходиш до важкохворого, це очі. І навіть не очі людини, що хворіє. Це очі рідних – дружини, матері, сина…

«Люди чекають підтримки – духовної розмови, спільної молитви, святих тайн сповіді та причастя. Це і є місія духівника», – говорить отець.

Хворі люди здебільшого просто хочуть, аби їх вислухали, каже отець, адже їм бракує спілкування. Багато говорять про минуле, про те, за чим шкодують і що хотіли би змінити.

«Найчастіше шкодують, що певні стосунки в сім’ї не так склалися, як хотілося. Це непорозуміння з дітьми, з ріднею. Вони хотіли б щось змінити, але на жаль, це вже майже неможливо, – говорить отець. – Людина, яка є хворою переосмислює своє минуле, а люди, які приковані до ліжка, мають багато часу для роздумів. Добре, якщо час позитивно впливає, аби щось проаналізувати, зрозуміти, попросити пробачення, але часто люди зупиняються на болісних моментів і наче ще і ще переживають неприємні ситуації у своєму житті».

Тайна зцілення тіла та душі

Існує ще таке хибне уявлення, що священик приходить до хворого вже перед смертю. Однак це далеко не так.

«Це пов’язано з таїнством Єлеопомазання – помазання хворого освяченою оливою – єлеєм, – пояснює отець Микола, – але ця тайна є для зцілення тіла і душі. Це тайна хворих, а не тих, хто помирає».

Прийняти святе таїнство сповіді люди переважно бажають у час Великого посту, говорить отець. Однак якщо людина не має бажання сповідатися, можна просто поспілкуватися зі священиком, адже духовна розмова є також таємницею.

Різноманітні емоції та переживання після спілкування з людьми нерідко переповнюють священика. Отець пригадує ситуацію, коли не встиг на сповідь до людини перед смертю. Жінка померла так і не дочекавшись священика.

«Я довго не міг те собі пробачити, однак знаходяться сили, аби впоратися з усім, з чим стикається священик у своєму служінні, – каже отець Микола та відкриває невеликий секрет.

«Священик також людина, певні ситуації закарбовуються надовго, ти тривалий час носиш ті переживання з собою, однак Господь іноді керує так, що дуже часто навіть сповіді забуваються», – каже отець.

Часто люди питають у священика поради – про стосунки з Богом, з рідними, відносно певних молитов, поради щодо доброї сповіді.

«Я намагаюся для кожного знайти ту індивідуальну відповідь, адже не можна кожну людину лікувати одними й тими самими пігулками», – говорить отець.

Чому саме я?

Болісним питанням для кожного хворого є «чому саме я?», «чому саме мене спіткала ця хвороба, ці страждання?».

«Бог через хворобу досвідчує людину, – говорить отець, – деколи людина прикута до ліжка і фізично вона є немічною, але духом є ближче до Бога».

Є три види страждань, розповідає священик.

«Страждання від власного гріха – це коли людина живе в гріху і не хоче мінятися, тоді вона несе наслідки своїх вчинків, – роз’яснює отець, – у такому випадку не треба казати: «Це мій хрест». Це стосується і окультизму, і розпусти, і грошолюбства. Ці страждання знищують. Інший вид страждань – страждання, як Божа педагогіка. Тобто Бог іноді не забирає наші тілесні хвороби, щоб спонукати нас шукати глибшого зцілення – душі і Духа. Такі страждання оживляють, бо Бог діє, як батько. Нерідко можна почути від людей: я б не прийшов до Бога, якби не мої проблеми. І останнє – це страждання, як несення хреста. Це страждання, які люди переносять заради вірності Христа. Найперший приклад таких страждань дала Пречиста Діва Марія: «і меч душу прошиє самій же тобі, щоб відкрились думки сердець багатьох!» (Лк.2:35).

Звичайно, неминучим є питання про смерть. Хворі розуміють безповоротність хвороби і самі починають розмову про те, що їх чекає. Адже смерть – це неминучість людського буття. Однак тут також треба бути обережним, аби не ранити людину.

«Я намагаюсь говорити не про смерть, а про перехід від страждань до зустрічі з Богом, перехід до життя вічного, – говорить отець, – адже, якщо прямо говорити про смерть, то це ранить людину і вона закривається. Є випадки, коли самі родичі приховують справжній діагноз від хворого і просять мене, аби я також про це не говорив».

Знайти підхід

Люди різні і ставлення до священика – різне, говорить отець Микола. У декого є свої духівники. Але ніхто ще не казав, що не хоче бачитись з духівником, запевняє отець. Щоправда, не всі готові відкрито говорити про все, що їх турбує. Але це є праця. Праця священика дещо переплітається з працею психолога. Хтось вільно спілкується зі священиком вже й на третій зустрічі, а комусь потрібно й півроку.

Є серед підопічних франківського Карітасу й люди іншого віровизнання. Однак не відмовляються від спілкування зі священиком Української греко-католицької церкви. Є жінка, яка є свідок Єгови, але з вдячністю приймає послуги паліативної бригади франківського Карітасу.

Не менше, ніж самі хворі підтримки потребують рідні та близькі. Для родичів та хворих, які можуть самостійно пересуватися, у франківському Карітасі щомісяця організовують спільні молитві на вервиці, молебні за здоров’я та духовні розмови зі священиком.

Паліативна виїзна бригада франківського Карітасу діє у рамках проекту «Мережа Центрів домашньої опіки та паліативної допомоги».