Польський волонтер СДМ: їхав в Україну додати молоді наснаги, а сталось навпаки
«Перед поїздкою в Україну у мене не було багато очікувань, так само, як і перед кожним паломництвом чи подорожжю: не хочу мати очікування, щоб потім не розчаровуватися, якщо щось буде не так. Але, звичайно, це було щось зовсім інше. Про що я точно знав вже перед поїздкою, це те, що я повинен мати відкрите серце, а також бути уважним, слухати і роздумувати. Але, звичайно, потім, коли ми вже були в Україні, багато речей, багато людей, багато свідчень мене здивували», – зазначає в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News Бартош Плацак, польський волонтер, який брав участь в організації Світових Днів Молоді в Кракові, Панамі й тепер у Лісабоні, та який супроводжував єпископа Амеріко Аґіяра, голову оргкомітету СДМ, під час його візиту в Україну від 15 до 17 липня 2023 року.
Молодого волонтера вразило, що в Україні він побачив немов би дві різні реальності: з одного боку, люди працюють, ходять по магазинах, п’ють каву з друзями; а з іншого боку, йде війна. «І, очевидно, що людям потрібна ця перша реальність, щоб не жити тільки в реальності війни», – зауважує він.
Досвід війни через зустрічі і слухання
Бартош не стримує емоцій, коли розповідає про свідчення людей. Він пригадує, як разом з єпископом Аґіяром вони потрапили на похорон військового в Гарнізонному храмі у Львові, а потім були на кладовищі і побачили багато українських прапорів. Їм пояснили, що по всій Україні на цвинтарях можна побачити могили з українськими прапорами, і це означає, що там поховані українські воїни. «Мене це дуже зворушило, – каже він. – Ми не планували йти на похорон, але коли ми були в храмі, нам повідомили, що через кілька хвилин будуть відправляти похоронне богослужіння, і ми вирішили залишитися, щоб віддати шану цьому воїну і його родині».
Серед моментів, які надовго закарбувалися в пам’яті молодого поляка, –маленький син загиблого солдата, якому побратими його тата передають стяг, що був на його труні, а також розмова на кладовищі з жінкою, яка розповіла, що втратила на війні сина і чоловіка. Не забуде він і жахливу розповідь про школу в Ірпені, у підвалі якої російські військові облаштували місце для катувань, на стінах якого писали імена людей, яких вони вбили.
Коли від почутого застигає голос
Бартош Плацак удвічі важче переживав емоційне навантаження, слухаючи ці розповіді, бо він перекладав для єпископа Аґіяра. «Тому я слухав кожну історію двічі, і вони мене дуже вражали, – розповідає він. – Я пригадую, що, слухаючи деякі історії, в певні моменти мені бракувало повітря, я не міг говорити, бо те, що я чув, було просто щось нелюдське». Одна з таких жахливих розповідей, за його словами, була про 12 дівчинку, яка зазнала зловживань з боку російських солдатів і яка бачила також, як вони знущалися також над її мамою, а потім як вбили її маму та її братів. «Тепер з нею працюють психологи, але уявіть собі біль цієї дівчинки. Їй 12 років, і в той же час, в певному сенсі вона вже така доросла, бо вона стільки пережила в своєму житті, в своїй невинності», – каже Бартош.
Незабутніми будуть також відвідини Бучі і зворушливий момент зустрічі єпископа Амеріко Аґіяра зі священиком православної церкви, який забирав з вулиць Бучі тіла вбитих українських цивільних і військових. «Владика Амеріко подарував цьому священикові свій нагрудний хрест, і той також зняв із шиї свій хрест і подарував єпископові, який не очікував цього, і сказав, що цей хрест буде мати для нього особливе значення до самої смерті», – розповів Бартош.
Надіятись, незважаючи на біль
«Ви почули стільки історій про страждання, біль, свідчення про звірства. Як Ви думаєте, як це вплине на Вас? Що ви будете робити з цим досвідом?», – запитали ми волонтера СДМ. «По-перше, я думаю, що ми повинні говорити про це, щоб зупинити війну, а також говорити світові правду про цю війну, говорити про трагедію людей, цивільного населення, солдатів. Отже, це перша мета. А друга – я надіюся на мир у майбутньому, на справедливість, і сподіваюся, що кожна нормальна людина чекає цього», – відповів він.
Наш співрозмовник підкреслив, що під час зустрічей з молоддю в Зарваниці та Бердичеві він побачив в їхніх очах радість, мотивацію, багато сили і надію. Його вразило те, що багато молодих людей ішли пішки до Марійських святинь. «І цікаво те, – поділився він, – що ми поїхали туди з тією місією, яку нам доручив Папа Франциск: він казав, що, якщо хтось не може поїхати на СДМ, нехай СДМ приїде до нього. Отже, ми поїхали в Україну спеціально для того, щоб принести цій молоді СДМ, але під час цього паломництва і під час цих зустрічей я зрозумів, що ці молоді люди вже мають свій СДМ: кожне паломництво повинно мати певний фізичний виклик, а також і духовний виклик. А вони прийшли туди пішки, а також зустрілися з іншими, ділилися досвідом, болем і радістю. І в цьому є якийсь таємничий і метафізичний зв’язок між СДМ у Лісабоні і цим СДМ тих молодих людей, які перебувають тут, в Україні. І навіть це не в той самий час, і не в тому самому місці, але це та сама атмосфера, це те саме середовище, це те саме відчуття паломництва. І, звичайно, це той самий Бог, Пресвята Трійця, Який там присутній і дає цій молоді радість і надію».
Бартош додав, що для нього бачити цих молодих людей, які здатні зберігати радість і надію, незважаючи на трагічні події навколо, додало йому великої наснаги. «Це було немов чудо, це був сигнал і знак Божої присутності серед нас в цьому часі і в цій війні, що Він не хоче цієї війни, що це тільки людська свобідна воля, яка використовується погано, є причиною цієї війни, але Бог її не хоче, і Він показує це, через цю молодь, через їхню добру волю і через їхні добрі наміри», – наголосив він.
Радість, що свідчить про бажання жити
Звичайно, що здатність радіти в таких обставинах, яку проявляє українські молоді люди і українці загалом, не означає, що вони ставляться до цього поверхнево або легковажно, а вказує лише на віру в те, що добро і правда завжди перемагають, що війна, страждання, біль – це не кінець і що зло не має останнього слова в цьому світі.
«І вони це підтверджують своєю поведінкою і своїми словами», – наголошує Бартош. Волонтер зауважив також, що його вразило те, наскільки швидко люди в Україні стараються відбудувати знищені і зруйновані будівлі. «Це своєрідна метафора: те, що раніше було зруйноване, тепер відійшло в історію. Вже протягом останнії місяців українці відбудували будівлі підприємств, житлові будинки, церкви, які були зруйновані. Отже, життя повертається в Україну, українці хочуть повернутися до нормального життя, – зазначає він. – Але, одночасно, є багато зруйнованих сердець, багато понівечених життів. І навіть якщо цього не видно в місті, це відчувається в серцях людей, в історіях, які вони розповідають, на кладовищах, в житті жінки, яка залишилася без чоловіка і сина, в житті цієї 12-річної дівчинки… Отже, потрібен час, щоб зцілити ці рани і, напевно, до останнього дня свого життя вони будуть відчувати цей біль. Але я сподіваюся, що в цьому болі вони зустрінуть Бога, який завжди поруч і допоможе їм зцілитися і змінити своє життя на краще».
Знаряддя Бога, щоб зцілювати рани
На цьому важкому шляху зцілення Бог користується іншими людьми, які здатні підтримати, чи просто бути поруч і свідчити. «Свідчення братів і сестер було важливим в історії Церкви від самого початку, – підкреслює молодий поляк, – і серед цих страждань, я сподіваюсь, що ми змогли щось дати українцям. З одного боку, навіть якщо ми намагалися дати якнайбільше, я розумію, що для них це, мабуть, мало. Але я з іншого боку, я сподіваюся, що це було стільки, скільки Святий Дух хотів послати їм через наше свідчення, через розраду, і що ми могли бути знаряддями Святого Духа для них. І їхнє життя також є свідченням для нас, і тепер ми можемо говорити про це нашим португальським друзям, а також багатьом людям з усього світу, які приїжджають до Лісабону на СДМ».
About The Author
