Попередження француза про приїзд трудових мігрантів до України

Тих, хто виступає проти нерозважливої імміграції в Україну, іноді звинувачують у суперечності з християнством. Мовляв, хіба Євангеліє не закликає приймати чужинця, любити ближнього без кордонів і бути відкритими до всіх? Цей аргумент звучить морально й навіть по-євангельськи, тому він заслуговує на серйозну відповідь, а не на емоційні ярлики.

Але перш ніж говорити про Україну, варто подивитися на досвід Західної Європи. Починаючи з 1960-х років Франція та інші європейські країни проводили політику масової імміграції, значною мірою керуючись саме морально-сентиментальним підходом. Образ бідного робітника, який шукає кращого життя, а пізніше – біженця, що тікає від війни чи злиднів, поступово став достатнім аргументом для того, щоб перестати ставити складні політичні питання: за яких умов можлива справжня інтеграція? Чи здатне суспільство асимілювати великі потоки людей із дуже відмінного культурного середовища? Якими будуть наслідки через кілька десятиліть?

Кордони відкривалися в ім’я співчуття, але без серйозного осмислення того, чого вимагають розважливість і справедливість – дві фундаментальні чесноти християнської традиції.

Результат сьогодні у нас перед очима. У багатьох країнах виникли цілі середовища, які живуть не разом із місцевим населенням, а паралельно з ним – зі своїми культурними кодами, окремими лояльностями та інколи навіть власними неформальними правилами. Це не сталося через «злу волю» конкретних людей. Це був передбачуваний наслідок політики, яка поставила емоцію вище за політичну розважливість і справжнє спільне благо.

Саме цей механізм томістський філософ Жак Марітен називав політичним сентименталізмом. І тут важливо правильно зрозуміти це поняття. Марітен не критикував любов чи співчуття. Він критикував підміну любові сентиментальністю.

Любов у християнському сенсі завжди пов’язана зі справедливістю, відповідальністю та конкретною турботою про реальних людей у конкретних обставинах. Сентименталізм же часто любить абстракції – «біженця», «чужинця», «людство», – не ставлячи питання про реальні наслідки для суспільства та навіть для самих мігрантів. Він дозволяє людині відчути себе морально доброю, але не обов’язково допомагає будувати справедливе й стабільне суспільство.

Марітен вважав, що коріння цього явища частково бере початок у Руссо та модерному культі почуття, де емоція поступово починає сприйматися як головний критерій моральної істини. У такій логіці політика перестає ставити питання: «Що є справедливим і розважливим для цього конкретного народу?» Натомість вона починає питати: «Яка позиція дозволить мені виглядати морально добрим?»

Україна сьогодні переживає драматичну демографічну кризу. Війна, мільйони людей за кордоном, падіння народжуваності та величезні людські втрати – український народ буквально виснажується на власній землі. І саме в цей момент дедалі частіше звучать ідеї компенсувати дефіцит робочої сили масовою імміграцією з країн, які мають дуже відмінний культурний, мовний та релігійний контекст, – без серйозної державної стратегії інтеграції, без широкого суспільного обговорення та без чіткого демократичного мандату.

Чи не ризикує Україна повторити помилки, наслідки яких Західна Європа переживає вже сьогодні?

Варто подумати і про самих мігрантів. Чи справді буде добром для людини опинитися в країні, виснаженій війною, без достатньої інфраструктури інтеграції, без мовного чи культурного зв’язку та в умовах глибокої соціальної напруги? Справжня любов ставить і це питання. Сентименталізм – часто ні, бо відповідь може порушити комфорт моральної емоції.

Марітен протиставляв індивіда та персону. Індивід-сентименталіст нерідко насолоджується власною «щедрістю», адже вона підтверджує його моральну цінність у власних очах. Відповідальна персона, навпаки, підкоряється вимозі розважливості та справедливості й ставить складніше питання: чого вимагає справжнє спільне благо цього народу, на цій землі, у цей конкретний момент історії?

Християнство ніколи не вчило, що любов до всіх народів означає відмову від власної національної спільноти, культури чи історичної тяглості. Воно вчило, що ці реальності мають бути впорядковані до вищого добра, а не знищені в ім’я абстрактного гуманізму, який часто вже є не християнським, а радше руссоїстським. Тому занепокоєння щодо масової імміграції в Україну з культурно дуже відмінних середовищ саме по собі не є ні ненавистю, ні «антихристиянською» позицією. Це може бути проявом політичної відповідальності та бажання не повторити помилки, наслідки яких сьогодні переживає значна частина Західної Європи.

Ніколя Амбер

Релігієзнавець, політолог, викладач французької

Закінчив Інститут політичних досліджень в Екс-ан-Прованс (2020) та аспірантуру Ecole Pratique des Hautes Etudes (2025).

Мешкає у Франції, де популяризує українські історію і культуру, та в Україні, де займається викладанням французької мови.

Джерело: politteo.online