«Посланці миру» в Італії: молодь із України про зустрічі, які залишають слід
Вони приїхали до Італії, щоб розповісти про війну, але повернулися додому із набагато більшим досвідом – досвідом зустрічі, підтримки та солідарності. Для молодих українців із Донецького екзархату УГКЦ ця місія стала не лише можливістю бути почутими, а й нагодою побачити, скільки сердець у світі відкриті до України.
Нещодавно завершився проєкт «Посланці миру», організований Апостольським екзархатом для українських католиків візантійського обряду в Італії. В рамках цього проєкту від 10 до 23 липня 2026 р. шістнадцять молодих людей з Донецького екзархату УГКЦ у супроводі отця Маркіяна Буняка, відповідального за душпастирство молоді, та сестри Лукії Мурашко, ЧСВВ, відвідали регіони Ломбардія, Трентіно та місто Ассізі. Їхнє перебування в Італії мало подвійну мету: з одного боку, відпочити від щоденних випробувань війни, а з іншого – розповісти про досвід народу, який уже понад чотири роки живе серед болю та викликів, спричинених російською агресією.
Протягом двох тижнів «Посланці миру» зустрічалися з представниками Церкви, місцевої влади, молоддю та італійськими родинами. Вони говорили про життя в умовах війни, про віру, яка допомагає не втрачати надію, і про прагнення до миру, яке залишається сильнішим за біль пережитого. У відповідь вони отримали не лише слова підтримки, а й простір для дружби, молитви та взаємного свідчення. Наприкінці своєї подорожі молоді українці поділилися з ватиканськими медіа тим, що найбільше їх вразило в Італії, які зустрічі залишилися в пам’яті та з яким посланням вони повертаються додому. Під час перебування української молоді в Італії їх супроводжував отець Володимир Містерман, капелан Апостольського екзархату для українських громад у Варезе та Ґалларате і протопресвітер Міланського округу. Він також поділився своїм свідченням про те, як ця місія стала для нього не лише служінням молоді, а й особливим досвідом віри.
Михайло: Ми хотіли показати, що українці не втрачають жаги до життя
Михайлові 22 роки. Він родом із селища міського типу Нижні Сірогози, Херсонської області. «Зараз і моє селище, і Мелітополь, Запорізької області, де я навчався, перебувають в окупації. Тому я вже чотири роки не був вдома», – ділиться він. У його голосі – смуток, але в очах – світло. «Головна мета нашої місії “Посланців миру” – стати голосом України для Італії, – каже Михайло. – Ми тут мали нагоду зустрітися з різними людьми: від духовенства, депутатів до звичайної італійської молоді». На хлопця скправило велике враження те, що Архиєпископ Тренто сам приїхав до них до готелю, в якому вони перебували, щоби просто побачитись з ними і поспілкуватися. «Для мене особисто було важливо донести до італійців, що українці, незважаючи на війну, не втрачають якраз жаги, наснаги до життя, – наголошує молодий українець. – Ми віримо в Бога, ми навчаємося, ми працюємо, тобто, в нас є життя. І найголовніше, що ми можемо радіти кожному дню та повноцінно насолоджуватися цим днем тут і зараз».
Михайло розповів, що він залучений до душпастирства молоді в Донецькому екзархаті, тому для нього було надзвичайно корисно і приємно познайомитися з італійською молоддю та з підлітками, зрозуміти їхній світогляд, дізнатися, які в них думки, які в них мрії. «Окрім цієї місії, – додає Михайло, –для мене було прекрасним досвідом побачити ці всі величезні італійські гори, насититися цим повітрям, побачити ці величезні озера. Хтось із нашої групи ділився, що в нього сталася переміна із самим поняттям “озеро”. Для нас “озеро” – це маленький водойм, а озеро, яке має п’ятдесят кілометрів – це для нас море. І бачити це поєднання гір і озера – це неймовірно. Тому попри цю місію, дякувати Богові, нам вдалося і відпочити: і фізично, і духовно. Бо ми могли молитися в цих величних італійських храмах, в яких відчувається історія і дух молитви. Я справді зміг відпочити і набратися сил, щоб повертатися зараз до України з новими силами і з натхненням, і з відчуттям, що нас почули».
Костя: Ми повертаємося з усвідомленням, що нас почули
Костя, якому 16 років, з міста Кам’янського Дніпропетровської області. «Моє місто досить близько до фронту, – розповідає він, – і час від часу я чую свист ракет, дронів. Іноді приходиться вночі прокидатися, йти в коридор і молитися, щоб в твій дім не прилетіла ракета. В Італії я відчув, що італійці поставилися до нас по-люблячому, співчутливо, і вони дарували своє тепло, співчуття. Вони хотіли познайомитися з нами, і продовжити спілкування та підтримати нас».
Костя поділився, що після закінчення 11-го класу він планує поступити до семінарії, стати священником. «Насправді мене дуже надихнув наш священник, який займається душпастирством молоді в Донецькому екзархаті, – каже він. – Я хочу допомагати людям приходити до Бога». З поїздки до Італії хлопець повертається зі спокоєм у серці завдяки усвідомленню того, що «зміг донести людям в Італії, наскільки зараз жахлива ситуація в Україні і наскільки нам важлива підтримка і молитва».
Орина: Ми говорили про війну не для того, щоб налякати, а щоб світ не забув
Орині також 16 років. Вона родом із Запоріжжя. Дівчина зізнається, що ця поїздка перевершила всі її очікування. Найбільше хвилював мовний бар’єр. «Мені було дуже страшно навіть підходити до італійської молоді, бо ми не розуміємо один одного. Я думала: “А як же можна щось донести про таку серйозну ситуацію, як війна?” Але, як вже казали, італійці, а зокрема молодь, виявилися дуже відкритими до знайомства з нами. З ними було легко і приємно спілкуватися. І коли ми їм розказували про ситуації, які відбуваються з нами, вони справді слухали, співчували і намагалися відчути це. Бо насправді складно , коли тобі розказують про те, що в небі можуть літати не тільки літаки, вертольоти, але й ракети і дрони. Проте вони намагалися це усвідомити і щиро співчували нам. Для нас важливо про це розповідати іншим, бо не хочеться, щоб колись таке повторилося. Війна в Україні – це справді страшно. Я живу в місті, щодня відбуваються обстріли – не лише ракетами, але тепер і бомбами. Щодня в новинах повідомляють про нові влучання, показують фото, відео. Гинуть люди. Ми не для того приїхали, не для того, щоб налякати чи готувати когось до війни. Ми сподіваємося, що такої жорстокої війни більше ніколи не буде. Але хочемо, щоб люди усвідомлювали, що в світі існує не тільки добро. Існує й таке страшне зло, як війна. Саме тому важливо про це говорити і просити людей молитися за нас. Бо молитва – це найбільша допомога з усіх».
Софія: Через нас Бог сіяв зерно, яке може прорости в серцях людей
Софії 18 років.Воназ міста Кам’янського, Дніпропетровської області. Дівчина допомагає в душпастирстві молоді та дітей в Донецькому екзархаті. «Коли я повернуся додому, – ділиться вона, – я хочу передати українцям, що за нас моляться, тут є люди, які допомагають. Неодноразово до нас підходили люди і говорили, що вони підтримують Україну, вони допомагають Україні. Я б хотіла з ними також поділитися тією радістю, яку ця поїздка мені принесла і всім тим, чим я тут наситилася. Я відчула тут любов Бога: ми розповідали про війну, і через нас Бог сіяв те зерно, яке, ймовірно, проросте в серцях інших людей. Ми на це дуже сподіваємось».
Оленка: Бог хоче донести людям справжній мир
22-річна Оленка також із Кам’янського. За кордоном вона вже бувала, однак саме Італія справила на неї особливе враження. Найперше дівчину захопив спосіб життя італійців. Каже, що її здивувала традиція проводити вихідні активно – усією родиною чи компанією друзів вирушати в подорож або на відпочинок. «В Україні субота й неділя часто минають у хатніх справах, а тут вихідні справді присвячують родині та спільному відпочинку. Мені це дуже близьке, адже я сама люблю активне дозвілля», – розповідає вона. Не менше запам’яталася їй відкритість італійців. Ще одним відкриттям стала для Оленки традиційна італійська сієста. Дівчина зізнається, що раніше лише чула про післяобідній відпочинок, але вперше побачила, як це відбувається насправді: після обіду зачиняються магазини, а люди присвячують цей час перепочинку. Під час п’ятиденного перебування в Трентіно українська молодь також спробувала жити в такому ритмі.
Роздумуючи над сенсом цієї місії, Оленка переконана, що через них Бог хотів промовити до людей насамперед про мир. «Мені здається, що Бог хоче через нас донести людям справжній мир – той внутрішній мир, який може подарувати тільки Він. Що важливо берегти його у своєму серці й постійно шукати. Навіть попри те, що в Україні триває жорстока війна і ми живемо в постійному страху, всередині можемо відчувати мир, коли спілкуємося з Богом, молимося, читаємо Святе Письмо, відкриваємося на Його любов і бачимо Його дію через людей».
Для самої Оленки ця поїздка стала також нагодою по-новому пережити красу Божого творіння. Особливо її вразили Альпи. «Раніше я вже була в одному італійському місті, але воно не справило на мене великого враження. А коли приїхала сюди й побачила Альпи, цю неймовірну красу, то ще раз переконалася, наскільки Бог мене любить як Творець, що створив це все для мене, щоб я бачила цю красу і знову наповнялася».
Отець Містерман: Ця місія стала великим Божим благословенням
Для отця Володимира Містермана, який супроподжував «Посланців миру» у їхній місії в Італії, цей досвід став не лише частиною служіння, але й моментом особливої благодаті. Про це він розповів в інтервʼю для ватиканських медіа.
Отче Володимире, чим для Вас особисто став досвід супроводу місії молоді Донецького екзархату в Італії? Чи вдалося реалізувати все, що планувалося?
Особисто для мене приїзд молоді Донецького екзархату УГКЦ як посланців миру до Італії та їхнє двотижневе перебування тут, у різних регіонах, особливо на півночі країни, стало великим Божим благословенням – для мене, моєї родини та наших громад. Супроводжувати їх було чимось надзвичайним. Найбільше вражало те, як до найменших дрібниць сам Господь приготував їхній приїзд і всю програму. Так, ми планували зустрічі, готували маршрут, але в кожній із них було відчутно, що вона була бажаною і заздалегідь приготованою самим Богом. Було видно, як Господь через їхнє свідчення, через їхні очі торкався сердець тих, хто їх слухав. Дивлячись в очі цих молодих людей, люди бачили правду про Україну. Вони привезли її у своїх очах. І це було справді надзвичайно. Неможливо було не помітити, що всі, хто приходив на зустрічі, відчували: перед ними – посланці миру, посланці воскреслого Христа. Вони проголошували правду. Їхнім завданням було прийти, засвідчити правду і йти далі. І кожен, хто їх слухав, не міг залишитися байдужим. Ми мали певні очікування, ставили перед собою конкретні цілі. Але там, де діє сам Господь, результат завжди перевершує людські очікування. Це стало справді великим Божим благословенням для всіх, хто зустрічався з цією молоддю, і особисто для мене – як священника і капелана Апостольського екзархату в Італії.
Коли ми розробляли цей проєкт для молоді Донецького екзархату, ми ставили перед собою дві основні цілі. Перша – хоча б на два тижні забрати цих молодих людей із-під щоденних обстрілів, щоб вони могли відпочити або принаймні спокійно поспати. Друга – щоб вони стали автентичними свідками й проголошували правду про Україну такою, якою вона є. І з цим завданням вони впоралися якнайкраще. Однак уже після завершення проєкту ми побачили, що Господь поставив перед ним ще одну, третю мету – євангелізацію. Саме це особливо показує, що цей проєкт був милий Богові. Господь скористався цими молодими людьми, щоб їхніми ногами прийти туди, де про Христа майже не говорять, і проголосити правду про Себе – про те, що Він є Господь історії. У світських установах, під час зустрічей із політиками, молодь сміливо свідчила: «Господь Ісус є нашим Богом. Господь Ісус береже наші молоді серця. Бог є з нами, і з Богом ми переможемо. Бог дає нам спокій тоді, коли навколо лунають обстріли. Бог дарує мир нашим серцям навіть тоді, коли зовні гримлять вибухи». Тому найкращі проєкти – це ті, що народжуються під натхненням Святого Духа, реалізуються в Його супроводі й здійснюються заради того, щоб кожен, хто долучається до них або користає з їхніх плодів, міг відчути: це – Божа справа.
Чи матимуть продовження ті зустрічі й контакти молодих українців із представниками місцевої Церкви та молоддю?
Під час цієї місії молоді Донецького екзархату як посланців миру вдалося зустрітися з багатьма людьми: архиєпископами, представниками місцевої влади різних рівнів, молоддю та духовенством. Зокрема, відбулися зустрічі з Архиєпископом Мілану Маріо Дельпіні, Архиєпископом Тренто Лауро Тізі та Архиєпископом Равенни Лоренцо Ґіццоні. Я був свідком того, як під час прощання люди обіймали наших молодих людей і говорили, що хочуть знову їх побачити. Представники місцевої влади запитували, що вони можуть зробити для того, щоб молодь приїхала й наступного року, і висловлювали готовність допомогти організувати нові зустрічі та свідчення. Особливо зворушливою стала остання ніч перебування молоді в Італії. Вони провели її в італійських сім’ях неподалік Венеції, у невеликому містечку Скорце. Ці родини прийняли молодих людей до своїх домівок, щоб на завершення місії вони змогли відчути близькість Італії через щире родинне спілкування. Під час прощання багато хто не стримував сліз. Італійські сім’ї говорили: «Ми чекаємо на вас. Тут – ваш дім. Приїжджайте на тиждень, на два, на місяць, приїжджайте на навчання. Ми хочемо вас бачити, тому що відчуваємо: через вас ми самі стаємо кращими. Ми побачили справжню Україну – процвітаючу, незламну, таку, що має глибоке коріння і стоїть завдяки своїм автентичним цінностям». Практично всі, хто зустрічався з цією молоддю, говорили: «Ми не хочемо, щоб ця зустріч завершилася лише обіймами. Ми хочемо обіймати вас і в наступні роки. Ми хочемо, щоб це мало продовження». Молоді італійці одразу подружилися з українською молоддю. Вони обмінялися контактами в соціальних мережах, почали листуватися, надсилати одне одному фотографії та відео. Тому я переконаний, що ця історія матиме продовження. І лише Господь знає, чому саме Він організував ці зустрічі. Напевно, Він уже має свої задуми на майбутнє – і для цієї молоді, і для всіх тих людей, які отримали велику Божу ласку зустріти цих молодих українців.
Чи Ви особисто і Ваша громада плануєте й надалі підтримувати молодь цього екзархату? Якщо так, то в який спосіб? І чи маєте в планах реалізовувати подібні проєкти для підтримки молодих українців з інших регіонів?
До Апостольського екзархату в Італії я разом із сім’єю прибув для душпастирського служіння рівно за п’ять місяців до початку повномасштабного вторгнення. Тут, на півночі Італії, у Міланському деканаті, я здійснюю душпастирське служіння у двох невеликих громадах. Наші люди дуже щедрі. Від самого початку війни і до сьогодні ми намагаємося всіляко допомагати Україні – настільки, наскільки дозволяють наші можливості. Коли ж хочемо реалізувати масштабніші проєкти, шукаємо підтримки серед наших італійських друзів, місцевих парафій та благодійників. Саме так було на початку війни, під час Великого посту. Ми хотіли реалізувати проєкт «Пункт незламності», і, зрештою, нам це вдалося. Цей пункт був відкритий у Покровську, який нині, на жаль, перебуває під окупацією. Тоді ми зрозуміли: щоб втілювати ще масштабніші й важливіші ініціативи, потрібно об’єднувати зусилля. Саме тому маємо дуже добрий досвід спільної праці всіх громад Міланського деканату. Минулого року під час Великого посту ми реалізували спільний проєкт «Швидкі для України», а цього року – проєкт із придбання лазні для Збройних сил України. Що ж до молоді, то такий проєкт, як «Посланці миру», є досить масштабним і фінансово затратним. Одній чи навіть кільком громадам самотужки реалізувати його непросто. Тому завжди потрібно знаходити щедрих жертводавців, які повірять у важливість таких ініціатив. Завдяки благословенню нашого Апостольського адміністратора, Преосвященного владики Григорія (Комара), підтримці Апостольського екзархату та фонду «Оранта» цей проєкт став можливим. Для мене це було особливим Божим благословенням і видимим знаком того, що ця справа мила Богові. Бо за два тижні до приїзду молоді нам ще бракувало значної суми коштів, щоб належно прийняти учасників, забезпечити їхній супровід і повністю реалізувати проєкт. І саме тоді ми отримали дзвінок від представників фонду «Оранта». Вони повідомили, що знають про цей проєкт і готові його підтримати. Завдяки залученим пожертвам, які були зібрані через Фонд «Зцілення ран війни» за участю чотирьох американських католицьких єпархій, нам вдалося організувати й провести цей проєкт на належному рівні. До його реалізації також долучилися окремі італійські парафії та Caritas Ambrosiana. Кожен зробив свій внесок, щоб ця добра справа відбулася.
Я переконаний, що надалі буде легше. Ці молоді люди запалили серця всіх, хто мав нагоду з ними зустрітися. Тому, якщо наступного року знову будемо планувати приїзд молоді – чи з Донецького, чи з Одеського, Харківського або іншого екзархату, – говорити з потенційними жертводавцями буде значно простіше. Вони вже знають, у що інвестують і які плоди приносять такі проєкти. Тож, безумовно, ми й надалі будемо підтримувати такі ініціативи всією громадою нашого деканату та залучати нових благодійників. Адже це надзвичайно важлива інвестиція в наше майбутнє, у нашу перемогу, у нашу молодь і в майбутнє квітучої України. Я переконаний, що саме такою вона й буде, бо має сильну, креативну, незламну молодь.
Джерело: Vatican News
About The Author
