При парафіях повинні формуватися й відбуватися речі, які роблять її центром духовного життя, – о. Михайло Квятковський
Всецерковна зустріч, присвячена програмі УГКЦ «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом», що відбулася у Львові, зібрала єпархіальних координаторів з усього світу. Мета цієї події – підбити підсумки втілення Стратегії УГКЦ до 2020 року, обмінятися думками і досвідами у таких важливих питаннях, як оживлення Церкви і активне залучення мирян до церковного життя.
Одним із учасників цієї зустрічі був о. Михайло Квятковський – парох церкви Пресвятої Євхаристії у Вінніпезі. 8 листопада в ефірі «Воскресіння. Живе радіо» відбулася «Добра розмова» за участі о. Михайла.
Отець Михайло Квятковський, уродженець Манітоби, довгий час працював в Україні, у період розбудови УГКЦ: в 1997-1999 роках був канцлером Патріаршої курії УГКЦ у Львові, у 2000-2006-му – віце-ректором Українського Католицького Університету. Також під час перебування у Львові очолював Патріарший трибунал. Майже десять років о. Михайло Квятковський очолює Українську католицьку освітню фундацію Канади, яка є джерелом підтримки освітніх проектів УКУ. Тому перші його враження і спостереження під час перебування в Україні після тривалої перерви стосувалися саме УКУ.
«Враження дуже позитивні, УКУ втримує свій рівень і розвивається, – каже отець Михайло. – Окрім освітньої частини, дуже гарне враження справляє кампус – там, як і колись, панує дух братерства і єдності. Радію, що нашим студентам створені гідні умови, щоб вчитися і втілювати свої мрії…»
Щодо дискусій, які часом виникають навколо релігійної частини освіти в УКУ, о. Михайло зауважує: певний скепсис у деяких середовищах, зокрема, молодіжних, – поширена тенденція. «Це виклик не тільки в рамках УКУ, а й для всієї Церкви, – каже він. – Тому нашою відповіддю є і повинно бути підтвердження, що молитва й літургія є живою вірою, а не просто богослужінням як ритуалом…».
Отець Михайло поділився своїми розважаннями про те, що таке жива віра й жива парафія. Головне, на його думку, – присутність живого Духа, який гуртує людей до спілкування, спільних справ і спільної молитви. Тому настільки важливою є особа священика, який, за певних умов, може стати провідником для громади: якщо люди бачать, що він має у собі той дух, – і самі запалюються й хочуть йти за ним. Отець Михайло каже: люди цінують щирість намірів і можуть оцінити, чи служіння є для священика лише роботою і посадовим обов’язком, чи він цим живе і старається за віру.
«У матеріалізованому світі люди хочуть і шукають чогось іншого. І Церква повинна йти назустріч такому побажанню, мусить пропонувати щось цікавіше і краще, – каже о. Михайло. – Тому при парафіях повинні формуватися речі, які роблять її центром духовного життя – харитативні напрямки, молитовні студії чи й, певною мірою, комерційні акції, які дозволяють заробити якісь кошти на потреби парафії. Як приклад – приготування страв чи напоїв на продаж. Головне – завжди і повсякчас бачити і пам’ятати про мету таких акцій і зібрань. А це – присутність живого Бога серед нас. І миряни теж мають багато що зробити для цього…»
Отець Михайло висловив і таку надихаючу думку: українці повинні пам’ятати, що вони можуть багато дати світові з того, що він втратив і чого тепер потребує. Це дух доброти, дух жертовності і величі духу, які з такою силою проявилися за п’ять років війни на Сході України і під час Революції Гідності на Майдані.
About The Author
