Приклад єдності з Ісусом, втіленням Божої ніжності. Папа канонізував двох святих

Мати Марія Елізабет та отець Станіслав від Ісуса та Марії зуміли встояти під хрестом, де отримали благодать надіятися проти будь-якої надії. В них, глибоко поєднаних з Ісусовими страстями, явилася могутність Його воскресіння. На це вказав Папа Франциск, проповідуючи під час Святої Меси з нагоди проголошення святими згаданих осіб, яку він у неділю, 5 червня 2016 р., очолив на площі Святого Петра у Ватикані і яка розпочалася обрядом канонізації.

На урочисте Євхаристійне богослуження прибули не лише численні прочани, але й офіційні делегації з країн, син і донька яких цього дня були прославлені для вселенського почитання у Католицькій Церкві. Офіційну делегацію з Польщі, батьківщини о. Станіслава, очолював Президент Анджей Дуда, а зі Швеції, уродженкою якої є мати Марія Елізабет, – Міністр культури Аліс Бах Кунке. Перед початком Святої Меси відбулася коротка зустріч Папи з головами делегацій, а також зі Стокгольмським архиєпископом Андерсом Арбореліусом та лютеранським Уппсальським єпископом Ант’є Якеленом.

Розпочинаючи проповідь, Святіший Отець звернув увагу на те, що біблійні читання, які щойно прозвучали, вказують на «центральну подію віри: перемогу Бога над болем і смертю». «Євангеліє надії, що випливає з Христового Пасхального таїнства», заохочує нас «глибоко єднатися» з Господніми страстями, щоб Він «виявив у нас могутність Свого воскресіння». Саме таким, за словами проповідника, був досвід двох канонізованих цього дня святих.

Перше читання з Книги Царів та євангельський уривок, який був прочитаний латинською та грецькою мовами, розповідали про воскресіння, і в обох випадках йшлося про молодих вдовиних синів, що «були живими повернені матерям».

Спочатку бачимо вдову зі Сарепти, яка хоч і не була єврейкою, але прийняла до свого дому Іллю, ображена на пророка та його Бога, бо саме під час перебування Іллі в домі її син захворів та помер у неї на руках. Ілля сказав до неї: «Дай мені свого сина». «Це є ключове слово, – підкреслив Папа, – яким виражається наставлення Бога перед обличчям нашої смерті».

Господь, як пояснив Наступник святого Петра, не каже: «Тримай її для себе. Давай собі раду!», – але: «Віддай її мені». Пророк взяв дитину, пішов з нею до горішнього покою, і там, на самоті, «змагається з Богом», вказуючи на «абсурдність цієї смерті». Й Господь «вислухав голос Іллі», тому що «у дійсності, це Він, Господь Бог, промовляв та діяв через пророка», це Він устами Іллі сказав вдові: «Віддай мені твого сина», а тепер «повертає живого матері».

«Божа ніжність повністю об’являється в Ісусі, – вів далі проповідник. – Ми чули в Євангелії, як Він “пройнявся співчуттям” до вдови з Наїну в Галилеї, яка супроводжувала свого єдиного ще малолітнього сина до поховання. Але Ісус підходить, доторкається до мар, зупиняє похоронну процесію і, без сумніву, приголубив вмите сльозами обличчя бідолашної матері. “Не плач”, – каже їй. Немовби сказав: “Дай мені свого сина”. Ісус просить для Себе нашу смерть, щоб звільнити нас від неї і повернути нам життя. У дійсності, цей хлопчина пробудився, немов з глибокого сну, і почав говорити. Ісус “повернув його матері”. Він – не чарівник, він – втілена Божа ніжність. В Ньому діє безмежне Отче співчуття».

«Своєрідним воскресінням» Святіший Отець також назвав навернення святого Павла, про яке він сам розповідає у Посланні до Галатів. Ця «радикальна переміна» була не його здобутком, але «даром милосердя» Господа Бога, Який «обрав» та «покликав його Своєю благодаттю». «І також на грішниках, особисто на кожному з них, Ісус не перестає виявляти перемогу благодаті, що дає життя. Він каже до Матері Церкви: “Дай мені своїх дітей”, якими є всі ми. Він бере на Себе наші гріхи, забирає їх та повертає нас живими Церкві. І це особливим чином діється в цьому Святому Році Милосердя», – сказав Папа, підсумовуючи:
«Церква сьогодні показує нам двох своїх дітей, які є зразковими свідками цього таїнства воскресіння. Вони обоє можуть співати у вічності словами псалмоспівця: “На танок перетворив ти плач мій, Господи, Боже мій, хвалитиму тебе повіки” (Пс 30,12)».