Приреченість митрополита Онуфрія

Канонічне православ’я в сучасній Україні приречене – не тому, що воно канонічне, а тому, що воно московське.

Новому предстоятелю УПЦ Московського патріархату митрополиту Онуфрію не позаздриш. Очолити кафедру в ситуації, в якій сьогодні перебуває УПЦ МП – це не честь, а справжнісіньке випробування, пов’язане з майбутнім не тільки митрополичої кафедри, але і самої церкви. Звичайно, багатьом могло здаватися, що справжнє випробування було у митрополита Володимира 1992 року – новий предстоятель очолив церкву, з якої разом з Філаретом, який пішов з митрополичої кафедри в Київський патріархат, пішли і священики, і миряни. Але 22 роки тому сама Україна ще здавалася багатьом її громадянам невід’ємною частиною імперської цивілізації, до якої природним чином належала і церква.

Отже, саме перебування Української православної церкви в лоні Московського патріархату не викликало у великої частини вірних жодних питань. Запитання викликав якраз розкол. Додамо до цього ще й особистий авторитет митрополита Володимира, одного з небагатьох високопоставлених єрархів, котрі користувалися щирою повагою пастви, щоб зрозуміти – тягар відповідальності Володимира в 1992 році та тягар відповідальності Онуфрія в 2014 році не можуть навіть зрівнятися за ступенем тяжкості.

По-перше, тому що Україна вже не здається частиною імперської цивілізації – навпаки, вона активно бореться зі збожеволілою імперією за свою свободу і тому перебування УПЦ в лоні Московського патріархату тепер може викликати лише подив, щоб там не пояснювали віруючим про канони.

По-друге, сама імперська цивілізація виявилася зовсім не торжеством християнської любові до ближнього, а тріумфом варварської агресії, ненависті, зведеної в ранг державної політики ідіотизму – і те, що сама Російська церква досі публічно не засудила російське політичне керівництво, яке зневажило всі норми християнської поведінки, викликає закономірні запитання про присутність релігійного начала у діях цієї інституції.

По-третє, патріарх Кирило, якому доля призначила знайти правильне рішення для майбутніх відносин УПЦ з московським патріаршим престолом, не володіє і десятою частиною розсудливості та смирення, властивих його попередникові патріарху Алексію – ця честолюбна людина стурбована в першу чергу владою, в другу – «російським світом», в третю – церковною політикою, а самою церквою і Богом не переймається зовсім.

По-четверте, митрополит Онуфрій, при всій його очевидній обізнаності як церковного політика, не володіє і десятою частиною авторитету митрополита Володимира.

Кожної з цих обставин окремо достатньо, щоб зробити місію митрополита Онуфрія практично нездійсненною. УПЦ Московського патріархату сьогодні може врятуватися як церква віруючих тільки ініціювавши процес міжцерковного діалогу та об’єднання в Україні й рішуче відмежувавшись від самої Московської церкви, яка в черговий раз віддала перевагу кесаря Богові. Але, з іншого боку, канонічні приписи не дозволять ні митрополиту Онуфрію, ні іншим членам Синоду УПЦ МП піти настільки далеко – навіть якщо вони виявляться перед небезпекою перетворення УПЦ МП в невелику, що втратила всякий авторитет, релігійну організацію без віруючих і священиків.

Саме тому канонічне православ’я в сучасній Україні приречене – не тому, що воно канонічне, а тому, що воно московське.

Віталій Портников