Приручений сором’язливий бог

Диявол не творить нових рис в людині. А те, що ми називаємо вадами, грішними схильностями, – це всього лиш неправильно використані даровані Богом чесноти. Диявол до цього може спонукати, але творити нове, хай і зле, йому зась. П’єр Абеляр каже, що гріх полягає у поганому використанні самих у собі добрих властивостей.

Так є і з почуттям сорому. Якби не воно, важко було б від людини домогтися каяття за вже вчинене зло і зупинити її перед новим. Сором не дозволяє її серцеві залишатися закам’янілим. Вона соромиться, бачачи зло в собі чи передбачаючи його в майбутньому, тому і віддаляється від нього.

Однак неправильно поставлений сором може віддаляти і від добра. Особливо в середовищі, де «зло добром звуть, а добро – злом», де «з пітьми роблять світло, а зо світла – пітьму», де «гірке роблять солодким, а солодке гірким» (Іс 5,20). А ще коли людина бачить, що нечестиві «проводять дні свої у щасті» (Йов 21,13), а праведні зазнають злиднів.

Тож не маючи альтернативи, не шукаючи її та глибшого розуміння, під впливом поганих компаній і низькопробних медіа її ціннісні орієнтири перевернуться з ніг на голову, так що людина прагнутиме злого, а доброго соромитиметься. Замість того, щоб завдяки сорому чинити поступ у чеснотах, рухатиметься у протилежний бік – до загибелі.

Європейська цивілізація, яка свого часу зазнала розквіту завдяки християнським цінностям, сьогодні переживає моральний занепад, бо зле ними скористалася. Повага до людини, яка мислить по-іншому, увійшла в крайність, перетворившись на безвольний іренізм, коли зрікаєшся своїх принципів, аби не зачепити чужих. Сором у відкритому сповідуванні своєї віри та поширенні її через медіа, витіснення Церкви з усіх сфер суспільного життя, усунення знаків християнської ідентичності з громадських місць, а згадки про Бога із законодавства поступово ведуть до експансії з боку інших цивілізацій, зокрема мусульманської. Посунувши християнські цінності, аби інші довкола нас відчували комфорт, з часом будемо змушені посунутись і ми самі. Та якщо і задля власного комфорту посуватимемо їх, довго не встоїмось. Комфорт, може, й осягнемо, але нетривкий, минущий, а вічне щастя, до якого ведуть тісні двері й вузька дорога (Мт 7,14), втратимо.

Багато хто каже: «Бог – у моєму серці! Навіщо ще щось? Навіщо ходити до церкви, приймати Святі Таїнства, пізнавати правди віри, боронити їх і ділитись ними з іншими?» Такий бог доволі зручний, я б сказав, ручний. Проте до справжнього живого Бога йому ой як далеко!

Звісно, Бог у серці повинен бути, адже Він шукає Собі поклонників, які у дусі й правді Йому кланятимуться (пор. Йо 4,23). Проте для повного щастя, для повноцінної зустрічі з Богом цього недостатньо. Як каже апостол Павло: «серцем вірується на оправдання, а устами визнається на спасіння» (Рм 10,10).

Не можна безмежного і неосяжного Бога замикати в тісних рамках людського серця. Якщо Він там справді є, варто розкрити свої внутрішні двері, випустити Його назовні, аби через нас Він діяв на користь наших ближніх, через наше серце дарував їм Свою любов. Та і його самого поширив (пор. Пс 119(118),32), позбавив обмеженості, зацикленості на самому собі і приватному богові, який десь там у тіні його пороків облаштував собі кубло. Тоді людина відкриється не тільки на Бога і ближніх, а зможе пізнати й правду про себе, про те, що насправді є добрим, а що злим. А Христос зцілить хибно наставлений сором, освітлить світлом Свого обличчя слугу Свого (пор. Пс 31(30),17), аби врятувати його від долі тих, про яких Сам каже у Євангелії: «Хто, отже, буде соромитися мене й моїх слів перед цим родом перелюбним та грішним, того посоромиться і Син Чоловічий, коли прийде у славі Отця свого з святими ангелами» (Мр 8,38).

Василь Калита