«Про генезу спільного блага» через призму соціального вчення Церкви

Спільне благо є організуючим принципом соціального дискурсу Церкви у ділянці політики, соціології та економіки. Будучи вкоріненим у тривалій традиційній думці, воно являє собою певне переосмислення грецької філософської традиції з боку схоластичної філософії. Святий Тома Аквінський у своїй праці Сумма Теології (1265-1274), відзначає вклад думки Арістотеля із вимогами та вагою християнського вчення.

Для грецького філософа людська особа є істота політична, яка живе завдяки «місту» і свого внутрішнього буття. Політика є кінцевою метою, яка організовує відносини між людьми; її принцип дії зводиться до більшого блага «міста», досконалого блага, що є самодостатнім, людським благом. Для Томи Аквінського, політична спільнота має у кінцевому рахунку не підкорити а чи поневолити людину, але посприяти її відродженню, новому народженню, допомагаючи досягати кінцевої більш високої мети: блага а чи щастя жити разом.

Юридична відповідальність уповноважена промовляти про закон, який походить від чесноти справедливості та накладає належне обмеження, щоби направляти до спільної благої мети. Таким чином, політична спільнота дозволяє суспільству реалізовуватись як спільнота осіб, зорієнтованих на благо в такий спосіб, що людина, згідно промислу і задуму творця і спасителя Бога, провадять до сповнення власної людяності.

Ця богословська, антропологічна та етична спадщини містяться в соціальному вченні Церкви через поняття спільного блага із доповнюючими та проголошеними складовими від кожної соціальної енцикліки у відповідності до власних тем та контексту.

Так, в першу чергу, зауваження папи Лева XIII в енцикліці Rerum Novarum слід розглядати у контексті протистояння із марксистською ідеологією, яка в той час була вагомою. Маркс тлумачить соціальне життя як класову боротьбу без компромісів. На відміну від цього погляду на світ, як носій відмінної антропології у перспективі богосинівства та братерства в межах однієї сім’ї людства, папа Римський усильно наголошує на Традицію: організаційний принцип у межах суспільства не повинен бути у протистоянні класів, але у справедливих відносинах, в залежності від їх ролі у служінні для всіх. У світлі цього, держава – тобто кожен уряд, державне керівництво, яке відповідає принципам здорового розуму і божественного вчення – сповняє владу, що є законною і визнаною, коли вона слугує спільному інтересу чи суспільному благу, сприяючи перспективі як суспільній так і приватній, та дотримуючись законів розподільчої справедливості (пор. Rerum Novarum, пп. 25-28).

Турбота про це повинна здійснюватися в інтересах усіх: нація не має жодної користі, якщо працівники, які задіяні у своїй праці до сотворення благ, перебувають пригнобленими бідністю. Енцикліка представляє цю вимогу як вчення філософії та християнської віри: тому що всяка влада походить від Бога і повинна здійснюватися відповідно до моделі божественної, тобто як до батьківської турботи про кожну окрему істоту і про всіх в цілому. Це зауваження, у контексті конфлікту між класом знедолених працівників та багатих капіталістів, закладає основу для мети соціальної спільноти, відстоюючи цінність справедливості.

Особливий наголос та звернення на справедливість було розглянуто папою Пієм XI у документі Quadragesimo anno (1931), в драматичному контексті глобальної світової кризи 1929 року. Зустрівши соціальний виклик бідності величезних розмірів, аби відкрити перспективу спільного блага, необхідним став перегляд розподілу ресурсів: «Кожному, отже, необхідно віддавати його частку благ та потрібно забезпечувати те, щоби розподіл сотворених благ, який бачиться кожному, наче б то, як причина дискомфорту, великого протиставлення між кількома надбагатими особами та незліченними бідними, був пов’язаний із дотриманням правил спільного блага та соціальної справедливості» (пор. Quadragesimo anno, п. 60).

Визначальна інновація цієї енцикліки виражається аргументованою критикою економічного лібералізму. Він наполягає на неможливості послуговуватись вільною конкуренцією в якості регуляційної норми економічного життя і на необхідності її заміни згідно закону про справедливий та ефективний керівний принцип: справедливості та соціальної благодійності. В компетенції державних органів є створювати, відстоювати та захищати правовий і соціальний порядок, який інформує усе економічне життя, проникаючи в установи та безпосереднє життя людей. Спільне благо є, таким чином, зрозуміле як динамічний процес, в якому різні частини соціального організму, у взаємному зв’язку співпраці, що об’єднує їх, все більше вдосконалюються у благодійності. Справді ж, якщо здійснення соціальної благодійності і не зможе ніколи замінити обов’язків справедливості, то лише сама справедливість також не зможе досягти об’єднання волі і зближення сердець (пор. Quadragesimo anno, п. 89).

Секретаріат Комісії УГКЦ Справедливість і Мир