Про велику загрозу стабільності і миру

У Сотвореному світі ми бачимо відображення Божої слави. Людина будучи сотвореною на Образ і Подобу Божу, є вінцем Божого творіння і відповідно у цьому Божественному проекті займає привілейоване місце (Бут 1, 26-27).

Оскільки, весь сотворений світ – це дар Божий, то все Боже творіння не може не прагнути до миру, гармонії та любові. Проте, людина своїм добровільним актом часто намагається змінити цей Божественний порядок. Біблійна розповідь відкриває нам, що зло увійшло в світ не з волі Божої, а з вини людини, яка віддала перевагу не Божественній Заповіді, а диявольському обману.

Також історія людства показує нам як людина, будучи суб’єктом соціальних відносин, та вже з самого дитинства маючи навички міжособистісного спілкування, може прагнути поділу і насильства. Таке порушення єдності з Богом завдає шкоди людській особі, порушує і руйнує гармонійні відносини між людьми та іншим створінням. І саме тут слід шукати найглибші причини зла.

Вже у Старому Завіті наполегливо повторюється надія на досягнення миру. Мир є не лише Божим даром людині, але і характеристикою Бога: «Господь – мир» (Суд. 6, 24). «О Господи! Ти нам мир даруєш, бож усі діла наші – ти їх чинив нам» (Іс.26:12). Хоч можемо часто почути також і закиди про те, що Старий Завіт насичений війнами, кровопролиттям, злочинами тощо (пор. 1 Цар 15,3; Нав 4,13), але тут також проявляється і Його велика любов до людини. В книзі Виходу читаємо, як Господь промовив до Мойсея: «Бачу я, бачу бідування народу мого, що в Єгипті, і чую голосіння, що його спричиняють наглядачі. О, я знаю біль його! Тому я зійшов рятувати його з рук єгиптян…» (Вих 3, 7-8). Мета Старого Завіту – навчити людину не робити того, від чого сама не хоче постраждати, тому вже Богом вибраний народ втішається тим, що має «Десять Заповідей Божих», серед яких і знаходимо заповідь, що стосується людського життя: «Не вбий!». Ці Заповіді мають велике значення, адже надалі регулюватимуть відносини внутрішні й матимуть вплив на зовнішню політику ізраїльтян.

Тріумф любові, служіння та миру вповні проявляється в особистості Ісуса Христа: «Бо Він – наш мир, Він, що зробив із двох одне, зруйнувавши стіну, яка була перегородою, тобто ворожнечу (…). Він прийшов звістувати мир вам, що були далеко, і мир тим, що були близько» (Еф 2, 14-17). Ісус Христос, прийшовши у світ, зводить Декалог до двох головних заповідей, називаючи їх заповідями любові. Новий Завіт не зафіксував прямих свідчень Христа чи апостолів про їх ставлення до військової служби, діяльності силових структур та війни. Але у євангелиста Луки знаходимо уривок, де святий Іван Хреститель відповідає воїнам, що приходять до нього з питанням, як їм бути. Він повчає: «Нікого не кривдьте, ані не оскаржуйте фальшиво, задовольняйтесь платнею своєю» (Лк 3, 14). Тут не бачимо жодного засуду, що стосувався б, непотрібності чи навіть шкідливості військової служби.

Тож виникає запитання, яким є ставлення Церкви до війни, чи оправдовує Церква розв’язання конфліктів з допомогою військової сили? Адже, Христова наука вчить та закликає нас до життя, сповненого чеснотами: любові, милосердя, надії та миру. Навіть у людській свідомості мир, насамперед, асоціюється з відсутністю війни і часто можна почути, що щастям люди називають час, коли немає війн. Отож, Церква, яка є продовженням місіонерського служіння апостолів та проповідування Євангелія Ісуса Христа говорить у своїй соціальній доктрині, що насильство в якості вирішення проблеми є неприйнятним і негідним людини. Одна з найбільших невдач світу проявляється у війні.

Вчительський уряд Католицької Церкви засуджує «жорстокість війни» і вимагає нового підходу до неї. Дійсно, «важко уявити собі, щоб в атомну епоху війну використовували як знаряддя справедливості». Папа Лев XIII, у своєму Зверненні до Колегії кардиналів називає війну – лихом , і вона ніколи не може сприяти розв’язанню проблем між народами: війна «ніколи не слугувала і ніколи не слугуватиме» для збереження миру, оскільки породжує нові і складніші конфлікти . Війна вражає теперішнє і загрожує майбутньому людству. «Коли мир, ми нічого не втрачаємо, коли війна, ми можемо втратити все». Збройні конфлікти завдають не лише матеріальної, а й моральної шкоди. Зрештою, війна – це «крах будь-якого справжнього гуманізму», «завжди поразка для людства».

З цих заяв ясно, що збройний конфлікт не тільки завдає матеріальної шкоди, а й моральної. Найчастіше корінні причини збройних конфліктів пов’язані з умовами убогості, несправедливості та експлуатації. Лише у випадках, в яких держава піддається нападу, її лідери мають право організувати оборону навіть із застосуванням зброї, але, щоб застосування сили та військові дії були законними то, вони повинні відповідати суворим умовам. Наприклад, збитки нанесені агресором повинні бути значними, а всі засоби покласти край конфлікту виявилися непрактичними та неефективними – оправдовують застосування зброї з метою захисту суверенітету держави.

Ці «конкретні заходи, спрямовані на роззброєння агресора, не лише законні, а й обов’язкові». Таким чином самооборона виправдовує існування в державах збройних сил, дія яких має бути поставлена на службу миру, кожна людина в лавах збройних сил покликана захищати добро, істину і справедливість у світі. Важливим при цьому є прагнення «загального роззброєння», адже неконтрольоване збільшення зброї становить серйозну загрозу миру. Держави, що купують зброю, виробляють чи постачають її, мусять керуватися принципом достатності, згідно з яким кожна держава має володіти тими засобами, які їй потрібні для належного захисту , а надмірне накопичення зброї і торгівлі нею не може бути морально виправданим. Соціальне вчення Церкви також рішуче засуджує використання дітей – солдатів і підлітків у військових діях, а якщо і були такі випадки, то держава повинна надати всю можливу допомогу для побуту, освіти та реабілітації тих, хто брав участь у бойових діях.

Співіснування народів будується на тих самих засадах, які повинні скеровувати стосунки між людьми: на істині, справедливості, активній солідарності і свободі . Вчення Церкви про основні принципи міжнародної спільноти вимагає, щоб відносини між народами і політичними спільнотами регулювалися розумом, справедливістю, правом і переговорами, виключаючи насилля, війну, а також будь-які форми дискримінації, залякування та обману.

Християни не повинні прагнути війни. Найкраще, що ми можемо робити під час війни – це молитися про мир, Божу мудрість, Його святе милосердя і чоловіколюбство, про швидке вирішення конфлікту та мінімальні втрати з обох конфліктуючих сторін. Також слід пам’ятати слова, що заповідав нам Спаситель. Вони є надзвичайно актуальними у наш такий неспокійний, тривожний час: «Тож усе, чого тільки бажаєте, щоб чинили вам люди, те саме чиніть їм і ви» (Мт 7, 12).

Інформаційна служба Комісії УГКЦ Справедливість і Мир