Проповідь Блаженнішого Святослава у 32-гу неділю після Зіслання Святого Духа

Встань, іди, віра твоя спасла тебе (Лк. 17, 19).

Преосвященний владико Йосифе!
Преподобні отці!
Дорогі в Христі брати і сестри!

Христос народився!

Нинішнє слово Святого Євангелія вказує нам на Христа, нашого Бога і Спасителя, як на джерело оздоровлення і очищення, спасіння, повноти щастя людини, яку Він хоче обдарувати всім, до чого її кличе та чого вона потребує.

Це Боже слово розкриває величезну динаміку: історія про оздоровлення десятьох осіб відбувається в постійному русі. Христос входить в одне село, а з нього виходить десять прокажених. У цьому русі відчувається навіть певна відстань: ті люди не сміли наближатися ані до села, ані до Христа, тому що вони були хворі на дуже заразну недугу. Вони мусили здалеку розмовляти з усіма, кого зустрічали.

Недужі наближаються до Господа настільки, наскільки можуть, і просять Його про очищення. Христос змушує їх рухатися, посилаючи до священників, — і стається чудо. Прокажені оздоровлюються під час руху, не тоді, коли стоять, сидять або нерухомо чогось очікують, а коли йдуть. Чуємо: «Побачивши їх, Він промовив: „Ідіть та покажіться священникам“. І сталось, як вони йшли, очистилися» (Лк. 17, 14).

Згідно із старозавітним законом, священник виконував функцію своєрідного наглядача за здоров’ям свого народу. Після того як священник засвідчував факт, що особа одужала і більше не є небезпечною для довколишніх, вона могла повернутися назад до спільноти. Прокажені були вигнанцями, жили далеко від тих, до кого хотіли повернутися.

Ми чуємо також про зворотний рух, який описує євангелист Лука як вдячність, — назад до джерела оздоровлення. Із десяти очищених, зцілених, повертається тільки один. Христос, який бачить глибше від людей, знає, хто цей чоловік. Це був самарянин, тобто чужинець, відкинений ізраїльським народом не тільки через фізичну хворобу, а й через те, що, як вважалося, він неправильно вшановує Бога, тобто з духовних, релігійних причин.

Коли Спаситель оздоровлював десятьох прокажених, то не питав, хто вони, до якої релігії чи до якого народу належать. Однак тільки самарянин, який єдиний повернувся подякувати за оздоровлення, відчув, що Христос — це живий Бог, присутній тут і зараз. Лука показує, що старозавітний Божий народ начебто втратив чутливість.

Очищення прокажених — це месіанський знак, про який говорили пророки (пор. Лк. 7, 22–25), можливість побачити присутнього між людьми живого Бога. «Прийшов до своїх, — скаже Іван, — а свої Його не прийняли» (пор. Ів. 1, 11). Не впізнали, не відчули, що це Бог наблизився до свого народу. Тому чужинець, який повернувся подякувати, не просто отримав тілесне зцілення, а й став своїм, причасником Божого Царства, яке наблизилося до людини. Віра самарянина зробила його «домашнім Божим», як про це пише ап. Павло (пор. Еф. 2, 19). Він отримав набагато більше, ніж очікував: просив про одне — очищення, оздоровлення, натомість отримав усе — спасіння. Був чужим за плоттю, а став своїм за Духом, — Духом оновлення і усиновлення. І Христос каже йому: «Встань, іди, віра твоя спасла тебе».

Слухаючи це Боже слово, Христові учні з ранніх століть християнства відчували, що вдячність — це щось набагато більше ніж просто частина етикету чи показник вихованості. Благодарення, здатність особи подякувати тому, від кого вона отримала дар, — це глибоке духовне дійство. Вдячність змінює людину, розширює її серце, робить здатною повернутися до джерела благодіяння, а отже, отримати набагато більше, ніж спочатку.

Роздумуючи, що втратили ті дев’ять, які не повернулися, святий Атанасій Великий каже: «Мабуть, вони думали більше про себе, ніж про Христа. Вони більше думали про те, що тепер отримали, ніж про те, що більше могли б отримати, коли повернуться. Вони думали про оздоровлення, а не про Того, хто оздоровлює» (пор. Epist. Festalis, 6). Коли людина дякує Богові за отримані дари, то начебто повертається до джерела, яке хоче вилити на неї ще більше дарів і благодатей, ніж це сталося на початку. Вона знаходить дорогу до Того, хто постійно хоче її обдаровувати, хто хоче дати не одне, а все.

Молитва благодарення, подяки Богові є найвищою формою християнської молитви. Ми часто чуємо слово «Євхаристія», причастя Тіла і Крові нашого Спасителя. «Євхаристія» означає «подяка», «благодарення».

Ми зібралися на спільну подячну молитву Господеві. Подяка Богові, яку висловлює Церква, уприсутнює спасенну дію Бога, робить живо присутньою здатність людини вже черпати з вічного джерела. До цієї подяки урочисто закликає священнослужитель Божий народ, коли виголошує перед анафорою Літургії: «Вгору піднесімо серця! Благодарімо Господа!». Тут, на наших очах, Христос уприсутнить свою жертву на хресті в безкровний спосіб силою і діянням Святого Духа. Він зараз хоче дати нам навіть більше, ніж дав прокаженим, про яких ми щойно почули в Євангелії, хоче дати нам не тільки те, що Він для нас має, а й те, ким Він для нас є, хоче дати нам самого себе у своєму Тілі та своїй Крові в таїнстві Пресвятої Євхаристії. Тому насправді вдячність Богові спасає людину, воскрешає її, оновлює сили того, хто вичерпаний, наповнює життям того, хто вмирає.

Цікаво завершується сьогоднішня історія. Христос каже до вдячного самарянина: «Встань і йди». Слово «встань» ранні християни розуміли як наказ «воскресни», тобто сповнися вічним життям. «Іди» — будь свідком присутності живого Бога серед людей, будь свідком того шляху, яким ти сам пройшов.

«Іди, віра твоя спасла тебе» — ці слова звертає наш Господь і Спаситель сьогодні до нас. Як важливо нам, християнам України, бути вдячними під час війни! Це може бути певною провокацією. Часом під час війни ми кажемо всьому світові про те, що він для нас ще не зробив. Часом бунтуємо і сваримося навіть із Господом Богом, мовляв, чому Він не дав нам того й того. Проте якщо ми зуміємо бачити ті дари, які вже отримали від Бога, і будемо за це Йому вдячні, то зможемо отримати ще більше. Вдячність Господеві оновлює сили людини, підносить втомленого, наповнює життям того, хто вмирає. Бо справді, втомлюватися, вичерпуватися — це природно для людини, у цьому немає нічого поганого. Але той, хто вичерпаний, повинен знати шлях назад до джерела, з якого можна черпати силу. Хто втомлений, має знати шлях до Того, хто перетворює втому на оновлену силу. Недаремно останніми словами святого Івана Золотоустого в цьому житті була подяка: «Слава Богу за все» (пор. До Пеанія, 180). Це була його передсмертна ісповідь віри у воскресіння. Іван Золотоустий знав, що коли він вірить у Бога і дякує за все, що від Нього отримав, Господь йому скаже: «Встань, воскресни, знову наберися повноти життя і живи зі Мною в Царстві Небесному життям вічним».

Подякуймо разом, як зболений Божий народ України, вірні Христові учні, Господу Богу за все, що від Нього отримали. Можливо, щоразу спускаючись під час повітряної тривоги в бомбосховище, ми відчуваємо, що цей час, який зараз живемо, є начебто кредитом життя і довір’я Бога до нас і ми мусимо використати його якнайкраще, бо в один момент можемо втратити все. Однак, повертаючись знову до Нього в благодаренні, отримаймо все знову і знову!

Якщо ми здатні дякувати Богові навіть під бомбами, Він скаже нам: «Встаньте, вийдіть, отримайте від Мене силу перемагати! Те, що ви отримали до сьогодні, є лише передсмаком, авансом, завдатком того, що Я хочу вам ще дати, якщо ви зможете це прийняти від Мене». Будьмо вдячними та здатними отримати більше. Хай у нашому житті, у житті перемоги України, зокрема цього року, будуть такі слова: «Встань, Україно, іди, віра твоя спасла тебе!». Амінь.

† СВЯТОСЛАВ