Проповідувати дивне слово

Добрий проповідник розкриває значення текстів з біблійного всесвіту, щоб ввести наш світ в той світ. Основною проблемою більшості проповідування після ІІ Ватиканського Собору є те, що цей принцип зрозуміли прямопротилежно.

(зображення: Іван Золотоуст дискутує з Елією Евдоксією. Картина Жан-Поль Лорана, 19 ст.)

Близько п’ятнадцяти років тому я підготував вибірковий курс в семінарії Манделейн, який назвав “Христологія поетів і проповідників”. У ньому я намагався дослідити нетехнічний, більш ліричний спосіб католицької традиції представлення значущості Ісуса.

Я вивчав літературні твори Данте, Джерарда Менлі Хопкінса і Г.К Честертона, а також докладно досліджував проповіді багатьох з найвидатніших майстрів: Орігена, Августина, Златоуста, Бернарда, Томи Аквінського, Ньюмана і Нокса серед інших. Що вразило мене з особливою силою і викликало в мене, зізнаюся, ґрунтовне переосмислення речей, було те, що жодна з цих особистостей – від кінця другого до двадцятого століття – чиї проповіді ми особливо шануємо і зберігаємо для наслідування, не проповідувала так, як мене вчили проповідувати.

Я досяг повноліття і сформувався як богослов та пастир в перші роки після Другого Ватиканського Собору. Гаслами того часу були “актуальність” і “досвід”. Практично кожен вчитель і церковний лідер того часу наполягав, що наша богословська мова все більше не відповідає сучасним людям, і що ми повинні були знайти, відповідно, спосіб пов’язати Біблію з життєвим людським досвідом. Інстинктивно, як і в протестантизмі періоду початку 19-го століття, ми відчували себе зобов’язаними бути залученими до великого перекладного проекту для подання неясного і загадкового світу Святого Письма на мову і концептуальність нашого часу.

Наслідки цих змін у проповідях були очевидні. Проповіді повинні були бути заповнені посиланнями на реальні переживання пастви; в них потрібно було подавати історичні і культурні посилання; і вони мали містити досить гумору. Тепер, не зрозумійте мене неправильно: акценти післясоборного періоду не були повністю недоречні і проповіді того часу були не зовсім погані. Але вони дійсно були кричущими, якщо дивитись на них в контексті великої традиції. Це є простий доказ того, що жоден з тих знаменитих проповідників, яких католицизм шанує, фактично не проповідував таким чином.

Як вони проповідували? Вони брали своїх слухачів/читачів в обережну мандрівку щільно-текстурованим світом Біблії. Святе Письмо, як вони знали, відкриває цілковито нове дійство, наповнене самобутніми персонажами, що роблять і говорять невідповідні і несподівані речі. І вони розуміли, що крізь всі перипетії біблійної історії в поле зору потрапляє найдивніший персонаж серед усіх: Бог Ізраїля. Щоб зрозуміти цих осіб і вловити суть величної історії, треба терпеливо увійти в джунглі Біблії під керівництвом досвідченого та вправного дослідника. І власне такою була роль проповідника: бути містагогом, досвідченим провідником через заплутані ліси Писання.

Я б запропонував аналогію з деякими відомими літературними текстами. Роман Умберто Еко «Ім’я Рози» є прекрасним сплавом детективної історії, освітнього роману і метафізичного дослідження, починається з тривалого опису життя в бенедиктинському монастирі чотирнадцятого сторіччя. Для тих, хто питав, чому потрібна ця тривала пропедевтика, Еко сказав: “Мій читач повинен пройти свого роду монаший новіціат, якщо він хоче зрозуміти історію, яку я намагаюся розповісти”.

Шедевр Толкіна «Володар перстнів» – відчайдушна історія пригод і воскресіння католицької віри, починається з приблизно 75 сторінок, що описують день народження Більбо Беґґінса. Коли Толкіну було зроблено закид з цього приводу, він відповів у стилі, подібному до Еко: його читач, як він пояснив, мав вивчити мови, символи, погоду, рельєф і історію його уявного світу; інакше до них б ніколи не дійшло те, що Толкін намагався донести. Хоча він ніколи не говорив про це прямо, ми могли б дійти до того ж принципу у Мелвілловій тривалій (навіть утомлюючій) деталізації таємниці китобійного промислу в середині «Мобі Дік». Ми могли б підвести підсумок таким чином: для розуміння тематики тексту необхідно увійти у світ тексту.

Саме так добрий проповідник переносить наш світ у Біблійний всесвіт, подаючи шляхи розуміння його значень. Фундаментальною проблемою з більшою частиною проповідування після II Ватиканського собору є прямопротилежне дотримання цього принципу. Вона мала намір зробити Біблію доступною для нашої свідомості і тим самим прирученою і одомашненою, часто перетворюючи її в слабкий відгомін того, що можна було б почути в будь-якому іншому релігійному тексті або в самій культурі. Але якщо те, що проповідник пропонує, можна знайти, часто в більш переконливій формі в іншому місці, то люди будуть масово залишати Церкву.

Методистський богослов Стенлі Гауервас розповідає історію свого часу, коли він був викладачем Гіффорда в Шотландії. Його запросили проповідувати в катедрі Единбурга і там він зіткнувся з практикою, започаткованою у період Реформації: паламар храму дослівно замкнув його у казальниці, сказавши, що не випустить його звідти, поки він не проповідуватиме Євангеліє! Тепер я не цілком розумію протестантську ідею шістнадцятого століття чим є Євангеліє, але мені подобається інстинкт, що стоїть за цією поведінкою. Ми не повинні дозволяти проповідникам втікати від насиченості, складності і абсолютної дивини Біблії. Ми повинні замкнути їх у казальницях, допоки вони не покажуть світ Святого Письма!

Єпископ Роберт Беррон, єпископ-помічник Архиєпархії Лос-Анджелесу, засновник «Word on Fire Catholic Ministries», автор серії документальних фільмів «Католицизм» і «Католицизм: Нова Євангелізація».