“Україна увільниться зі свого упадку та стане державою могутньою, з’єднаною, величавою, яка буде дорівнювати другим високорозвинутим державам. Мир, добробут, щастя, висока культура, взаємна любов і згода будуть панувати в ній. Все те буде, як я кажу, тільки треба молитися, щоби Господь Бог і Мати Божа опікувалися все нашим народом, який стільки витерпів…” Слуга Божий Митрополит Андрей Шептицький, із передсмертних слів.
Як золото через вогонь, проходять вірні Української Греко-Католицької Церкви через 2015 рік – рік Митрополита Андрея. Баталії навколо ще не встановленого пам’ятника Шептицькому стали певним рубіконом, перейшовши через який, багато львів’ян (і не лише львів’ян) змогли інакше поглянути і на “дорослість” власної віри, і на Церкву та її пастирів (які мусили ставити чоло ситуації), і на себе самих. Після Майдану Гідності й під час війни було неймовірно боляче спостерігати за цим усім, але… Певно, по-іншому ми не подорослішаємо.
Тестування на зрілість
Історія цього конфлікту трохи нагадує ситуацію 2013 року в Києві, коли через будову храму на Оболоні здійняли крик місцеві “правозахисники” (це слово зумисно взято в гіркі лапки іронії): мовляв, тут майданчик для дітей, відстань до будинку маленька тощо. Маніпуляція аргументами та певні “засоби впливу” призвели до того, що храму на цьому місці вже не буде. Чи буде в іншому?.. Судячи з трагічної ситуації, що зараз розгортається навколо головного собору УГКЦ – Воскресіння Христового на Лівобережній (там пішли тріщини, найімовірнішою причиною яких є будівництво навколо, чию законність не завадило би перевірити незалежним експертам), – то і там провладні мужі ще не засвоїли, що самими лише криками “Україна – це Європа” справді європейської держави не збудуєш.
У Львові, звісно, ситуація виглядає дещо інакше. Здавалось би, проста й очевидна річ: зробити з доволі занедбаного парку відпочинкову перлину Свято-Юрської гори, рекреаційну зону для львів’ян (зокрема, студентів Політехніки, яка поруч) та незабутнє місце зустрічі для паломників і гостей міста Лева (проект можна переглянути на відео вище). А в серці реконструйованого парку мав би височіти пам’ятник людині, яка фактично створила сучасне обличчя УГКЦ – молоде й інтелігентне, хоча випробуване підпіллям та болем. І тут почалося…
“Це ж такі кошти, а в нас війна! Не вирубуйте дерев, давайте їх обіймемо! А чи хотів би пам’ятника сам Шептицький?!” Крики, галас, протести, зібрання. Вир суперечки, у якій зійшлися віра, політика, історія й багато особистих трагедій: тільки зіткнувшись думками в публічному конфлікті, деякі особи насправді познайомилися, навіть якщо до того вважалися знайомими, ба навіть друзями. Ця ситуація зовсім не нагадувала Майдан (хоча його перш за все згадували “протестувальники”) з тим чудом єднання дуже різних людей в одностайності громадянського вибору. Скоріше це був тест на зрілість, спровокований іззовні, і певно ще не всі його пройшли. Чи пройдуть? Покаже час, парк і… символічна наявність Митрополита в ньому.
Без лаврів і винагород
Щаслива провина (лат. felix culpa) цієї ситуації – дар зрілості, який отримали багато її учасників. Це велика школа публічної дискусії (для тих, хто захотів учитися); це гострі конфлікти – що, однак, стимулювали багатьох людей і заглибитися у вчення Церкви, і знову засісти за найбільший пам’ятник Митрополиту Андрею – його твори.
Реальне життя поволі почало заохочувати відновлювати стосунки в дійсності: диспути з Фейсбука стали переміщуватися в кав’ярні, аудиторії, зали й кабінети. Бо мусили: завдяки соціальним мережам (у всьому цьому вони відіграли велику роль) та подекуди абсурду віртуальних сварок можна було би вже випустити чималеньку книжку “Фейсбук: основи конфліктології”.
Майже відразу дискусії навколо Свято-Юрської гори перемістилися в коридори Українського Католицького Університету. До того ж ситуація торкнулася як морально-етичних, так і соціально-політичних питань… Конфлікт довкола пам’ятника Шептицькому став тою ситуацією, про яку св. Петро колись сказав одним реченням: “Христа святіть у ваших серцях, завжди готові дати відповідь кожному, хто у вас вимагає справоздання про вашу надію” (1 Пт 3, 15).
Таким чином, студенти й викладачі дістали нагоду перевірити себе на духовну стійкість, вірність Церкві, професійний підхід. Природно, що юнацький максималізм іще більше активізував цю ситуацію: емоції часто перевищували допустиму норму. Дісталося й викладачам: вихід назовні, за стіни аудиторій (де вже ніхто не контролює ситуації), став для багатьох бойовим хрещенням і ще одним, особистим, вишколом. “…Легше часами кров пролляти в одній хвилині ентузіазму, чим довгі літа з трудом сповнювати обов’язки і двигати спекоту дня і жар сонця, і злобу людей, і ненависть ворогів, і брак довір’я своїх і недостачу помочі від найближчих, і серед такої праці аж до кінця виконувати свої завдання, не чекаючи лаврів перед перемогою, ані винагороди перед заслугою!” – колись промовляв до молоді владика Андрей. А ми знову повертаємося до його слів, які після Майдану вже ніколи не втратять своєї актуальності… Збережені записи й тепер передають характер Митрополита (див. запис вгорі), який ніколи не прагнув легких шляхів. Цього ж він вчив і своє оточення.
***
Відповіддю на багато питань буремної весни-2015 стали послання Блаженнішого Святослава, глави УГКЦ. Владика підкреслив, що пам’ятник Митрополиту Андрею – це моральний обов’язок львів’ян. Говорячи ж про автентичність та місію УКУ з нагоди Року митрополита Андрея, Блаженніший назвав університет тим, чим хотів його бачити Шептицький – “осердям збереження та розвитку української християнської цивілізації”. І вказав на відповідальність усієї Української Греко-Католицької Церкви за УКУ.
“Успішний розвій відкриває великі перспективи, але і зобов’язує до постійного чування та роздумів над серцевиною християнської ідентичності, місії і покликання цього закладу, спонукає нас краще пізнати і чіткіше визначити ті основи, на яких, згідно зі вченням Церкви, має будуватися католицький університет…” – підкреслює у своєму посланні Блаженніший. І коло замикається: нові сили так чи інакше приносять нові виклики; як відомо, не помиляються лише нероби. Мистецтво ж у тому, щоби втілювати можливості, приймаючи виклики гідно – і його опанування, схоже, є завданням для нас усіх.
Роман Юр’їв
Оригінал опубліковано в “Католицькому Віснику” №10, 2015
