Різдвяна проповідь Папи Франциска

Ввечері, у понеділок, 24 грудня 2018 р., Папа Франциск очолив в базиліці Святого Петра у Ватикані нічну різдвяну Святу Месу, під час якої виголосив наступну проповідь:

Йосиф з обручницею своєю Марією пішов «у місто Давида, що зветься Вифлеєм» (Лк 2,4). Цієї ночі також і ми вирушаємо до Вифлеєму, щоб відкрити там таїнство Різдва.

1. Вифлеєм: ця назва означає дім хліба. В цьому «домі» Господь сьогодні призначає зустріч з людством. Він знає, що ми потребуємо їжі для того, аби жити, але знає також, що пожива світу не задовольняє серце. В Писанні первородний гріх людства пов’язаний саме з прийняттям їжі: «взяв плід і спожив», – говорить Книга Буття (3,6). Взяв і спожив. Людина стала жадібною та ненаситною. Володіти, наповнитися речами виглядає для багатьох сенсом життя. Ненаситна жадібність пронизує людську історію аж до парадоксу сьогодення, коли незначна кількість людей розкішно бенкетують, а надто багато не мають хліба, щоб жити.

Вифлеєм – це поворотна подія, яка перемінює хід історії. Там у домі хліба Він народжується в яслах. Немовби каже нам: ось Я для вас, як ваша пожива. Не забирає, а дає їсти; дає не щось, але Себе Самого. У Вифлеємі відкриваємо, що Бог не є тим, хто відбирає життя, але Тим, Який дарує життя. Людині, яка від початків звикла брати та їсти, Ісус каже: «Прийміть, їжте. Це є моє тіло» (Мт 26,26). Крихітне тіло Вифлиємського Дитяти вводить нову модель життя: не поглинати та нагромаджувати, але – ділитися й дарувати. Бог робить Себе малим, щоб стати нашою поживою. Коли живимось Ним, Хлібом життя, можемо відродитися в любові та розбити спіраль жадібності й ненаситності. З «дому хліба» Ісус знову приводить людину додому, щоб вона стала родичем свого Бога та братом свого ближнього. Перед яслами розуміємо, що життя насичують не блага, а любов; не ненажерливість, але милосердна любов; не надмір, щоб ним хизуватись, але простота, яку слід берегти.

Господь знає, що ми кожного дня потребуємо харчуватись. Тому віддав Себе нам кожного дня Свого життя, від Вифлеємських ясел до світлиці Тайної Вечері в Єрусалимі. Й також сьогодні на престолі стає Хлібом, розламаним за нас: стукає до наших дверей, щоб увійти та вечеряти з нами (пор. Одкр 3,20). На Різдво отримуємо на землі Ісуса, небесний Хліб: поживу, яка ніколи не псується, але вже тепер дає нам можливість смакувати вічне життя.

У Вифлеємі відкриваємо, що життя Бога тече в жилах людства. Якщо Його приймаємо, історія перемінюється, починаючи від кожного з нас. Бо коли Ісус перемінює серце, центром життя вже не є моє голодне та егоїстичне «я», але Він, що народжується та живе для любові. Покликані здійнятися цієї ночі до Вифлеєму, дому хліба, запитуймо себе: якою є пожива мого життя, без якої не можу обійтися? Чи це Господь, чи щось інше? Далі, входячи до печери, відкриваючи в лагідній убогості Дитяти новий аромат життя, що полягає в простоті, запитаймо себе: чи дійсно мені потрібно багато речей, стільки складних рецептів для того, щоб жити? Чи можу обходитися без багатьох непотрібних додатків, обираючи простіше життя? У Вифлеємі, поряд з Ісусом, бачимо людей, які здолали шлях, як Марія, Йосиф і пастухи. Ісус – це дорожній Хліб. Йому не подобається ліниве, тривале й сидяче жування, Він кличе жваво підводитися з-за столу, щоб служити, як хліби, розламані для інших. Запитаймо себе: чи на Різдво я розламую свій хліб з тими, що його позбавлені?

2. Після роздумів про Вифлеєм як дім хліба, замислимося над Вифлеємом як містом Давида. Там Давид з дитячих років був пастухом і був обраний Богом, щоб стати пастирем і провідником Його народу. На Різдво в Давидовому місті Ісуса приймають саме пастухи. Тієї ночі «вони, – каже Євангелія, – були огорнуті великим страхом» (Лк 2,9), але ангел сказав їм: «Не бійтеся» (Лк 2,10). В Євангелії часто повторюється оте “не бійтеся”: здається, що це рефрен Бога, Який шукає людину. Бо людина від початків, з приводу гріха, боїться Бога: «Я злякався і сховався» (Бт 3,10), – каже Адам після гріхопадіння. Вифлеєм – це ліки від страху, бо незважаючи на людське «ні», Бог там каже «так» назавжди: Він назавжди буде Богом-з-нами. І щоб Його присутність не викликала страху, стає ніжним немовлям. Не бійтеся: ці слова не сказані святим, але пастухам, простим людям, які в той час не вирізнялися манерами та побожністю. Давидів Син народжується між пастухами, щоб сказати нам, що вже ніколи більше ніхто не є самотнім; маємо Пастиря, Який перемагає наші страхи та любить усіх нас без винятку.

Вифлеємські пастухи показують нам також, як слід виходити назустріч Господеві. Вони чувають серед ночі: не сплять, а роблять те, чого Ісус неодноразово вимагатиме: чувати (пор Мт 25,13; Мк 13,35; Лк 21,36). Залишаються пильними, очікують серед пітьми, не піддаючись снові; і Бог «огорнув їх світлом» (Лк 2,9). Це стосується також і нас. Наше життя може бути очікуванням, яке навіть серед ночей проблем ввіряється Господеві та Його прагне; тож отримає Його світло. Або претензією, де рахуються лише власні сили й засоби; але в цьому випадку серце залишається закритим для Божого світла. Господеві подобається, коли Його чекають, а Його неможливо очікувати заспаним на дивані. В дійсності, пастухи рухаються: «вирушили негайно», як каже Євангелія (Лк 2,16). Не стоять на місці як той, кому здається, що вже прибув до мети і нічого не потребує, але біжать, залишають отару без нагляду, ризикують заради Бога. А побачивши Ісуса, хоч і не були експертами красномовства, пішли звіщати Його, так що «всі, хто чув їх, дивувались тому, що пастухи їм оповідали» (Лк 2,18). Очікувати незаспаними, вирушити, ризикнути, розповідати про красу – це жести любові. Добрий Пастир, Який приходить під час Різдва, щоб дати життя вівцям, під час Пасхи звернеться до Петра, а через нього – до всіх нас, з остаточним запитанням: «Чи любиш ти мене?» (Ів 21,15). Від відповіді залежатиме майбутнє отари. Цієї ночі також і ми покликані відповісти, також і ми покликані сказати: «Люблю». Відповідь кожного з нас є суттєвою для всієї отари.

«Ходім лишень до Вифлеєму» (Лк 2,15) – сказали і зробити пастухи. Також і ми, Господи, хочемо прийти до Вифлеєму. Також і сьогодні дорога веде вгору: слід здолати вершину егоїзму, не посковзнутися в урвища світськості й споживацтва. Хочу, Господи, дійти до Вифлеєму, бо саме там Ти на мене чекаєш. Та збагнути, що Ти, покладений у яслах, є хлібом мого життя. Я потребую ніжного аромату Твоєї любові, щоб у свою чергу бути хлібом, розламаним за світ. Візьми мене на Свої рамена, о Добрий Пастирю: люблений Тобою, також і я зумію любити та взяти за руку братів і сестер. Тоді буде Різдво, коли зможу сказати Тобі: «Господи, ти все знаєш, ти знаєш, що я люблю Тебе» (пор. Ів 21,17).