Ронкаллі та Войтила – пастирі серед люду
Хто такі святі? Перш за все, вони не є надлюдьми, про що так часто нам нагадує Папа Франциск. Проте в колективній уяві, навіть невіруючих, святість є синонімом винятковості. Якщо твоє ім’я потрапило до календаря, можна жартома сказати, – то це, безумовно, через життя, прожите в надзвичайний спосіб. Однак, саме щодо цього, Папа хотів підкреслити – і зробив це в Апостольському напоумленні, яке, можливо, заслуговує більшого поглиблення, – що всі охрещені покликані до святості, до того, щоб бути «святими по сусідству», яких є набагато більше, ніж тих, що вказані в календарі. Святість, пише Святіший Отець у Gaudete et Exsultate, можна побачити «серед терпеливого Божого люду: у батьках, які з великою любов’ю виховують своїх дітей, у чоловіках і жінках, які працюють, щоб принести хліб додому, у хворих, у літніх черницях, які не перестають усміхатися».
У цю святість Божого люду, терпеливого народу, який вміє ввірити себе Отцеві і дозволити Йому вести себе, щиро вірили Іван ХХІІІ та Іван Павло ІІ, яких 27 квітня десять років тому було проголошено святими на площі Святого Петра, переповненій віруючими. Анджело Ронкаллі та Кароль Войтила ще у Венеції та Кракові, як і під час Петрового служіння в Римі, були «пастирями із запахом овець», як сказав би сьогодні Хорхе Маріо Берґольйо. Вони жили як пастирі серед людей, не боячись доторкнутися до Христових ран, ран, які можна побачити в стражданнях сестер і братів, що формують те Тіло, яке є Церквою. Це образ, який сам Другий Ватиканський Собор – народжений з покірного і відважного серця Івана XXIII, що мав у особі молодого єпископа Войтили одного з найпалкіших своїх прихильників – повернув у центр церковного життя, пов’язуючи його з первинним досвідом першої християнської спільноти, про яку розповідають Діяння Апостолів.
Ми живемо в час великих потрясінь: за останні роки спочатку пандемія, потім війна в Україні і, врешті, новий конфлікт на Близькому Сході злилися воєдино, сіючи біль, страх і почуття неспокою, яке з огляду на глобалізацію тепер, здається, є невід’ємним виміром усього людства. Проте часи, в які жили Ронкаллі і Войтила, були не менш складними, не менш позначеними страхом знищення людського роду. Іван XXIII, літній і хворий, зіткнувся з Карибською кризою вже в перші дні роботи Собору. Іван Павло ІІ, що як священник пережив у своїй Польщі нацистське жахіття, а як єпископ – удушливу комуністичну диктатуру, як Папа, натхнений пророчою наполегливістю, зіткнувся з протистоянням двох блоків холодної війни аж до розпаду Радянського Союзу і подальшої ілюзії «кінця історії».
Ці два Папи ХХ століття на трагедії свого часу реагували не зневірою та песимізмом. Вони не приєдналися до співу «пророків катастрофи», що тоді, як і тепер, здається, воліють нарікати на те, що не так, замість того, щоб, засукавши рукава, робити внесок у покращення ситуації. Як підкреслив Папа Франциск у проповіді під час Святої Меси з нагоди їхньої канонізації, в Івана ХХІІІ та Івана Павла ІІ «сильнішою була віра в Ісуса Христа Відкупителя людини та Володаря історії», віра, яка проявилася в радості та надії, про яку можуть свідчити лише ті, хто зустрів Христа у своєму житті. «Це, – зазначив він також у своїй проповіді, – надія та радість, які два святі Папи отримали в дар від Воскреслого Господа і, в свою чергу, щедро дарували Божому людові, отримавши за це вічну вдячність». Вдячність двом святим, яка не тьмяніє з плином років, а навпаки, зростає в переконанні, що тепер з Небес вони можуть заступатися за Церкву, за Божий люд, якому за свого земного життя вони служили з любов’ю та самозреченням.
About The Author
