Роздуми владики Венедикта над сьогоднішнім Євангелієм та Апостолом

Четвер дев’ятого тижня

Мт. 20,17-28 «Син Чоловічий прийшов не для того, щоб Йому служили, а щоб послужити…»

Ми дуже часто жаліємося на обставини нашого життя – все нам не так: не так хтось глянув на нас, не так хтось відізвався, не так хтось віднісся, не так хтось відреагував, не так нас оцінили, не врахували нашу думку і багато іншого.

Ми ж дуже часто хочемо, щоб усе нам якось сприяло, допомагало, служило нам, було б «для мене». Ісус каже цілковито іншу думку: «Я прийшов, щоб послужити». Бог, Творець усього видимого і невидимого, який є альфа і омега, початок і кінець, приходить на землю, щоб послужити людині.

Мені пригадуються слова одного міністра (не українського), який сказав: «Коли я був звичайною людиною, я міг послужити одиницям. Тепер я міністр і хоча знаю, що завжди ним не буду, але тепер я можу послужити тисячам або й мільйонам». Дуже важливо бути свідомим, що те місце, яке мені дав Господь – є місцем служіння для інших, місцем, де я можу щось зробити для когось, де мене Бог поставив, де Бог на мене розраховує і покладається на мене. Де Бог очікує від мене співслужіння так, як і Сам прийшов послужити, так і хоче, щоб ми служили.

Ми часто маємо претензії до інших «чому інші нам не служать», хоча ми цього прямо і не говоримо, натомість треба попробувати, ризикнути, відважитися просто наслідувати Христа у служінні іншим особам, які оточують нас. І найважливіше – найближчим, тобто родині: чоловік жінці, жінка чоловікові, жінка і чоловік дітям, батькам, близьким, друзям та кожній людині, яку поставив на нашій дорозі Господь. Треба пробувати побачити чого Бог хоче від мене, в якій спосіб я тій людині можу послужити. Часто достатньо просто вислухати, приділити час. Не треба багато. Але Бог чогось очікує від мене, щоб я саме тій людині, в тій конкретній ситуації послужив. І я маю для цього всі спосібності та здатності.

1 Кр. 14, 6–19 «Тим то й ви – коли вже так їх прагнете, отих духовних дарів, – старайтесь їх мати подостатком на збудування Церкви»

Кожна чеснота, яку ми здобуваємо, кожна добра риса, кожен наш добрий вчинок – це не лише наша приватна справа, а справа цілої Церкви. Так само й кожен наш гріх не є лише нашою приватною справою, яку ми, коли можемо залагодити в сповіді, коли захочемо, бо поки ми цього не зробимо, його відчуває уся Церква.

Маємо завжди дбати і пильнувати стан своєї душі, розуміти, що наше життя – це є життя цілої Церкви. Так само, якщо члени цілої Церкви сповнюються святістю, праведністю, і це відчуває уся Церква.

+Венедикт