Розмова з о. В`ячеславом Дорошем, директором Caritas-Spes львівської архідієцезії про дитяче містечко “Країна дитячих мрій”

Ця розмова з о. В`ячеславом Дорошем, відбулася ще наприкінці минулого року. Тоді ми говорили про різні акції, які здійснює Caritas-Spes нашої архідієцезії. Також того дня ми розмовляли про найважливіше чим займається Caritas-Spes – про дітей сиріт, про дітей позбавлених батьківської опіки, про те, як ці діти, у будинках дитячого типу можуть досвідчувати родинного тепла та затишку, а також отримати шанс вирости зрілою та відповідальною особистістю.

– Отче В`ячеславе, розкажіть трохи про справу з будинками сімейного типу для дітей. Зокрема про ситуацію в Раві-Руській де будуть теж такі будинки для дітей.

– У Пнікуті є 5 родин, котрі проживають з дітьми в будинках сімейного типу, плануємо ще поселити дві родини, будівництво будинків для яких вже завершується. Там буде сім будинків, і проект в Пнікуті, таким чином, буде закінчено по кількості будинків, але не по інфраструктурі. Будується будинок творчості, через декілька місяців він вже буде готовий повністю. Будинок творчості буде складатися з 13 приміщень: столярня, гончарня, медарня, пекарня, швейна майстерня, і ще багато інших. І буде теж збудовано будинок спільноти, який складається зі спортзалу, залу для легкої атлетики, класу для занять, комп`ютерний зал, історичний зал, та інші.

Ремонти у приміщеннях колишнього монастиря у Раві-Руській ми розпочали наприкінці 2016 року, почали міняти дах, плануємо там заселити 4 родини, дві родини зі Сходу України, дві родини місцевих.

– Ви згадували, що плануєте взяти кілька родин із зони АТО…

– Так, дві родини зі Сходу, з зони АТО, і дві місцевих. Що було порівно. Держава, місцева влада вимагає в нас щоб ми, оскільки створюємо такі будинки, забезпечували місцевих дітей. В першу чергу ми забезпечуємо дітей мостиського району.

Для прикладу, у Поповичах, Мостиського району, батьківської опіки позбавили трьох дітей і дали їх до нас у Пнікут. Подібно, як є в області, чи у Раві-Руській, то спершу йдуть ті діти, а потім вже можливо щоб брати інших дітей. І оскільки так зроблений весь проект, а ми зробимо за проектом, і візьмемо ще дітей зі Сходу.

– Тобто, під вашу опіку йдуть насамперед діти, батьки яких позбавлені батьківських прав?

– Діти сироти. У державі вони називаються діти зі статусом. Коли судом визнано, що дитини є або сирота, або позбавлена батьківської опіки, з можливістю усиновлення, від нас дітей можна усиновлювати. Від нас четверо дітей було вже усиновлено.

– Чи багато родин зголошується щоби бути опікунами для дітей?

– Є багато одиноких жінок які зголошуються, хочуть буди в таких родинах, і звісно, згідно з законом, вони мають право але ми завжди прихильні до того щоб були повні сім`ї. Є такі, що не мають дітей і є такі, де вже діти дорослі, в яких вже своє життя, і вони приходять, мають можливість ще декілька років щоб виховувати ще наступних дітей.

На сьогодні, як показує досвід, разом з відкриттям кожного наступного будинку, з Божою допомогою з`являється наступна сімя. В нас ще не було такого, що ми збудували будинок, а він стоїть.

– Звідки походять ці родини?

– Львівська область, тільки Львівська область. Наступна родина буде з Мостиського району, село Золотковичі. Родина яка має пятеро власних дітей, і буде ще добирати п`ятеро.

– Ситуація з державою. Ясна річ вас всі хвалять, але чи є якась фінансова допомога від держави?

– Держава, абсолютно не дає жодних коштів на будівництво і утримання будинків, але дуже великою допомогою від держави є те, що вони фінансують утримання тих дітей і фінансують зарплату одного батька-вихователя. Два прожиткових мінімуми йде на дитину. Це близько 2500 гривень на одну дитину в місяць. Це є суттєва допомога. Скажу так: ще років п`ять тому, з таких грошей ще можна було відкладати для тієї дитини на майбутнє. Сьогодні вже це не вдасться. Бо якщо ми хочемо гідно забезпечувати ту дитину відповідними засобами: харчування, освіта, розвиток, одяг, лікування, засоби особистої гігієни, культурні заходи. виїзди, тощо. Але я думаю, в цьому випадку немає що нарікати і жаліти, що немає з чого відкласти дитині, бо найкраща інвестиція – це інвестиція в дитину зараз щоб їй дати дві правих руки, так би мовити. Дати їй руки, ноги і голову щоб дитина в житті могла собі дати раду.

– Діти, котрі були у вас, котрі вже виросли і пішли, це люди сім`ї, люди теж Церкви, які вже закладають свої сім`ї, мають орієнтири…

– На даний час від нас вийшла тільки одна дівчина, тому що решта ще доростають, маємо багато студентів, маємо дуже багато малечі. і ця одна дівчина, котра в тому ж селі, в Пнікуті вийшла заміж за місцевого хлопчину, котрий жив з батьками. На початку свого спільного життя вони жили в нас, у приміщеннях, які називаються 18+. Тобто дитина, після вибуття з будинку там перебуває до часу влаштування власного життя, і якщо є молодші, наступні діти, тоді вони через два-три роки зобовязані шукати помешкання, як і кожна молода людина. Ми ще допомагаємо на скільки можемо… І в цієї молодої сімї вже народилася дівчинка Діанка, котра вже має кілька років. Ця дівчина, котра вийшла від нас є із сімї де було 12 дітей, четверо з яких перебувають в нас, і де старші всі діти або у в`язниці або на вулиці, чи недостойне життя. І сьогодні ми бачимо, що та дівчина вже влаштувала собі життя, народила дитину, гідно живе, в достойних умовах у суспільстві, йде добрим шляхом. І вона показує добрий приклад. І це показує, що студенти які в нас є, їх сьогодні в нас 12 гарно навчаються, немає про них поганих відгуків чи з технікуму, чи з ліцею, чи навіть із за кордону, де ми маємо 4 студентів. Це свідчить про те, що сам проект є добрий і результати гарні.

– Це є також свідченням того, що родина яка перебуває в Церкві, перебуває в єдності і молитві, і це дає плоди…

– Так, це є те середовище в якому перебуває дитина, і я завжди був такої думки, що все-таки, в які важкій, чи патологічній ситуації не перебувала дитина, середовище має дуже великий вплив на дитину, а середовище де є моральність, де є відповідні норми, також релігійні, де є належне ставлення до дитини, поняття Бога і все це дає результати. Тим більше, що в Пнікуті є дуже гарно, бо при парафії є катехизація двічі на тиждень, наука релігії і дітлахи тягнуться до Слова Божого… І ми не робимо різниці між дітьми, ми не хочемо щоб їх відрізняли, і наші дітки беруть участь в катехезах разом з усіма парафіянами. Бо у школі зявляються проблеми, трапляються випадки, і це гучні справи, коли деякі вчителі дозволяють собі трактувати тих дітей як з дитячих будинків, якийсь нижчий рівень, але для того, на щастя в нас є батьки вихователі, де вони реагують, і все швиденько стає на свої місця. Так не повинно бути, але на жаль суспільство ще таке затягнуте, що коли дитина з інтернату чи з дитячого будинку, значить це інша категорія дитини, і до неї теж інший підхід. Дуже добре, що все йде так, і поволі ті інтернати в нашій державі, і в нашій області починають розформовування, як наприклад Червоноградський, найгірший інтернат в нашій області. Добре що там залишилося всього кілька десятків дітей.

Мої особисті враження, ще від тоді коли Міністром молоді був Юрій Олексійович Павленко, то він був у нас два рази в дитячому містечку в Пнікуті, дуже цікаво було те, що коли він приїхав вперше, сів відразу з нами попити кави, і це вже було здивуванням, бо міністр дозволив собі сісти з нами, бо відчував ту хорошу атмосферу, то перша річ яку він сказав, що для держави фінансово вигідно мати такі будинки, і з іншого боку теж позитив той, що є вклад в дитину. Бо тоді коли в інтернаті 80% відсотків йде на структури а 20% на дитину, а в дитячому будинку сімейного типу 80% йде на дитину, а 20% на структури. Другі його відвідини були дуже цікаві. Він приїхав, було відкриття 4 будинку, була офіційна церемонія відкриття, було дуже гарно, надворі лежав сніг.. Після відкриття кореспонденти, преса, і всі потім розійшлися, він мене взяв і каже: “Проведіть мене по всіх будинках”. Ми пройшлися по всіх будинках, і він, хоч мав наступні зустрічі, знайшов ще півгодини щоби пройтися. І потім він мені сказав: “Ви знаєте, я думав, і складалося таке враження, що це підставлені люди, як всюди, коли приїжджає міністр підставляють дітей, щоб було багато дітей щоб вони посміхалися” Але коли він зайшов в кожний будинок і побачив тих самих дітей, вже зовсім інших, з більшою радістю, відкритістю, бо дитина вдома зовсім по іншому себе почуває, і його це так переповнило, він був такий задоволений, і сказав, що це дуже позитивний, виграшний проект, і добре, що рішення прийняте державою йде в такому напрямку.

– На завершення, розмови, хочеться ствердити, дивлячись на вашу працю, що все ж зміни у суспільстві є, бо дивлячись теж на нормальні сім`ї, на такі дитячі будинки, люди теж отримують якесь світло і надію

– Коли хтось, наприклад просить гроші, через ту власну біду, яку він має, то це також тому, що він не бачить інших шляхів, і в такий спосіб хоче заробити ті гроші, які йому потрібні. З нашими дітьми, дуже приємно, коли ми показуємо їм багато напрямків, можливість вибрати. Вони знають, як підходити до життя, вони знають, з чого вони виросли, що вони жебрали, просили, і їх для цього використовували батьки. і Тут, вони побачили. що світ, життя може бути іншим. Приємно тепер бачити, що наші дівчата чи хлопці, декотрі вже є студентами, мають якісь власні кошти, вони вміють теж для себе заощаджувати. Приємно теж, коли тато чи мама вихователь, мають якесь свято, чи Миколая, чи Різдво, і коли ті студенти повертаються з навчання, привозять якісь подарунки для батьків. Є той вираз вдячності. І найважчим для батьків вихователів, є невдячність дитини, це найтрудніше що батьки. Не те, що дитина не може навчитися, не те, що вона не робить обов`язків бо забула, не те, що прийшла на годину пізніше. Те, що дитина є невдячна – це найважче для кожних батьків. В дитячих будинках сімейного типу дуже часто забувається та форма, і батьки знеохочуються через те, бо все-таки це діти з патологічних сімей, вони трохи по іншому поступають але як показує наш досвід є той момент переростання, так, молода людина 18-20 років, розуміє і згадує, що для неї було зроблено. Є результати.

Дякую за розмову!