Що спільного між митрополитом Онуфрієм і Брежнєвим

“Ситуація в УПЦ МП найближчим часом буде нагадувати ситуацію у пізньорадянському суспільстві. Коли стареньке Політбюро було не в стані реагувати на нові виклики і продовжувало годувати народ ідеологемами, що втратили сенс, а народ намагався вижити, як міг, і вже не дуже зважав на уряд.” – вважає відома українська журналістка, яка часто пише на теми пов’язані з УПЦ МП Катерина Щоткіна, лауреат премії ім. Кароля Войтили. Її аналіз майбутнього розвитку подій в УПЦ МП після обрання Предстоятелем цієї конфесії митрополита Онуфрія (Березовського) публікує “Деловая столица“.

Архиєрейський собор УПЦ МП обрав новим предстоятелем, митрополитом Київським, чинного місцеблюстителя – митрополита Онуфрія (Березовского). Окрім нього, до фінального списку потрапили керуючий справами митрополії митрополит Антоній (Паканич) та митрополит Вінницький Симеон. Для останнього це непоганий результат – адже ще зовсім недавно він був всього лише одним з митрополитів УПЦ МП. І ніхто не розглядав його як можливого кандидата на Київську кафедру. А от митрополит Антоній черговий раз втратив шанс. Вже вдруге – після того, як не отримав посаду місцеблюстителя у березні.

Тоді здавалося, що митрополит Онуфрій на цій посаді – це тимчасове рішення, яке дасть можливість зорієнтуватися. Провести роботу серед єпископату і на виборах вивести на посаду предстоятеля митрополита Антонія – людину молоду, енергійну і, що особливо важливо для такої посади, відносно гнучку. Навіть сьогодні, коли до соцмереж почали просочуватися перші чутки щодо списків, обговорювалася можливість того, що митрополит Онуфрій зніме свою кандидатуру. Можливо, навіть на користь митрополита Антонія. Але митрополитові Антонію, судячи з усього, доведеться поки що залишатися “другою особою” в УПЦ МП.

Загалом, такий результат виборів був цілком прогнозований. Єпископи і мали обрати людину, яка не вдасться до різких рухів і взагалі будь-яких змін. А митрополит Онуфрій зовсім не реформатор. Він цілком влаштовує власний єпископат і Москву. А всі решта залишаються при власних інтересах.

Всі решта – це паства і клір УПЦ МП, українське суспільство і українська влада. Паства і священники потерпають від негативного ставлення з боку решти співгромадян – просто тому, що належать до “московської церкви”. А митрополитОнуфрій – зовсім не та людина, яка стане дистанціюватися від Москви. Радше навпаки – він з готовністю грає по московським сценаріям, як стало зрозуміло після його інтерв’ю та листа до Президента України. Його ставлення до “братовбивчої війни” на Сході – також цілком узгоджується з баченням Московської патріархії. Його відраза перед Заходом і впевненість (цілком щира) у “світлі зі Сходу” – також неприховані.

Можна тільки дивуватися тому, що єпископи у час військової агресії з боку Росії (про що їм нагадали і президент, і прем’єр у листах привітання) обрали цілком промосковського архієрея на Київську митрополичу кафедру.

Це можна пояснити тільки в один спосіб – іншим претендентам вони не довіряли ще більше. Не довіряли у багатьох питаннях. Власної єпархіальної вольниці, до якої звикли і якою поступатися зовсім не хочуть. У тому, що будь-яка інша “нова мітла” почне по-новому мести, зводити рахунки, змінювати “податкові ставки” і взагалі піднімати забагато зайвої пилюки. В той час як митрополит Онуфрій не стане втручатися у єпархіальне життя і, головне, в кадрові питання. Хіба що введе на посади Київської митрополії побільше монахів-аскетів, схожих на нього самого. Сумління, знову таки, чисте – адже митрополит Онуфрій справжній монах-молитовник. А це для церкви чеснота абсолютна. Хоча до якостей управлінця не має жодного стосунку. Так він і не управленець. І це, мабуть, також виглядає аргументом на його користь в очах обережного єпископату – принаймні дров не наламає. Взагалі, його цілковита передбачуваність на руку всім – і єпископату, і владі, і Москві.

Тим не менш, влада навряд чи буде задоволена таким вибором. Адже побажання Президента і прем’єра щодо предстоятеля – “патріота України” і “церковного єднання” в результаті виборів не враховані жодним чином.Втім, єпископи можуть сподіватися на те, що митрополит Онуфрій, як справжній представник російського православ’я, намагатиметься знаходити якийсь баланс між візантійським ідеалом державно-церковної “симфонії” і забаганками московського начальства. Кінець кінцем влада сама залишила єпископат сам на сам з проблемою вибору. Адже цього разу влада – чи не вперше в історії України – не втручалася, принаймні прямо, у доленосні рішення церкви. Як не намагалися окремі церковні діячі заручитися підтримкою з боку Адміністрації Президента чи Кабміну, залякуючи “церковним сепаратизмом” та іншими жахливими речами, влада від виборів предстоятеля УПЦ МП самоусунулася. І це, мабуть, було мудре рішення. Під ногами УПЦ МП наразі горить українська земля, її вірним постійно доводиться виправдовуватися за свою приналежність до МП. Церква потребує радикальних рішень і то швидко. І якщо рішення єпископів призведе до руйнації цієї конфесії – а такий варіант теж є цілком ймовірним – то в цьому будуть винні тільки архієреї УПЦ МП, а не Петро Порошенко чи Арсеній Яценюк.

Натомість Москва, треба думати, радо затвердить митрополита Онуфрія на посаді. Адже саме він, швидше за все, і був “їхнім кандидатом”. Інакше, цілком можливо, він, як і обіцяв у березні, звільнив би Київську кафедру для когось іншого, взявши самовідвід. Адже він направду людина не властолюбна. Але дуже дисциплінована – якщо скажуть “треба”, він зробить.

Ситуація в УПЦ МП найближчим часом буде нагадувати ситуацію у пізньорадянському суспільстві. Коли стареньке Політбюро було не в стані реагувати на нові виклики і продовжувало годувати народ ідеологемами, що втратили сенс, а народ намагався вижити, як міг, і вже не дуже зважав на уряд. Київська митрополія стає такою самою далекою від православних українців. Які, власне, і є церквою. Але думку яких щодо подальшої долі церкви вирішили не питати.

Катерина Щоткіна