Що це таке Нова Євангелізація, або Про що дискутують католицькі єпископи у Ватикані

Минулий тиждень для світової Католицької Спільності пройшов під знаком ХІІІ Загальної Асамблеї Синоду Єпископів, яка головним питанням своєї діяльності обрала болючу для нашого секуляризованого світу тему – тему нової євангелізації.

Синтагма «нова євангелізація» для багатьох, «непосвячених у таємницю», звучить, як щось нове, а позаяк нове, значить, відмінне від старого. Чимало західних ЗМІ цю синтагму власне так і трактують. Але насправді вираз «нова євангелізація» означає дещо інакшу реальність. І така плутанина в головах сучасного суспільства спровокована незнанням та нерозумінням основних термінів, якими послуговується церковний провід для описів реальності життя Церкви.

Колись у схоластичному методі існувало правило: перед дискусією потрібно було чітко дати визначення термінам, якими у ній збиралися оперувати. І це давало можливість уникнути дуже багатьох непорозумінь, притаманних для нашого часу, які своє коріння мають у простому нерозумінні термінів та жонглюванні «розумними» словами грецького чи латинського походження.

І саме нерозуміння термінів або їхнє невластиве використання призводить до плутанини у сприйнятті актуальної Асамблеї.

Тому, думаю, що було би не зовсім зле, якби ми спробували побачити, що Церква розуміє, коли говорить про євангелізацію, нову євангелізацію і реєванегелізацію. Відразу зазначу, що Католицька Церква і протестантські деномінації вкладають в термін «євангелізація» дещо відмінні значення.

У 2007 році Конгрегація з питань віровчення видала «Доктринальну ноту щодо деяких аспектів євангелізації». Із самого тексту документу видно, що він викликаний певними некатолицькими тлумаченнями, які вносять помилкове розуміння того, що ж таке євангелізація у католицькому розумінні цього явища.

Оскільки нота доктринальна і видана Конгрегацією з питань віровчення і, до того ж, її схвалив Папа Бенедикт ХVІ 6 листопада 2007 року, то вона зобов’язує усіх католиків, а для некатоликів є документом, який пояснює офіційну доктринальну позицію Католицької Церкви з цього питання.

Тому звернімося до цього документу, щоб краще зрозуміти, що ж насправді цими днями відбувається у Ватикані, чим займаються єпископи усього католицького світу.

ЄВАНГЕЛІЗАЦІЯ

Даючи визначення поняттю євангелізація, цей документ каже наступне: «Вираз євангелізація багатий різними значеннями. У ширшому значенні цей вираз означає послання Церкви як таке… У цьому значенні євангелізація свою ціллю має усе людство. Тому у всякому випадку євангелізувати означає не тільки когось навчати якоїсь доктрини, але перш за все – словами і ділами звіщати Господа Ісуса Христа, тобто бути середником, через який Він присутній і діє у світі» (DNE2). Тому, «…вся діяльність в Церкві сама в собі має сутнісну євангелізаційну компоненту і не може бути відділеною від прагнення допомогти усім зустріти Христа у вірі, а це і є перша ціль євангелізації» (DNE2).

Отже, євангелізація – приведення людини не просто до віри в Христа, а до зустрічі з Ним. І це здійснюється і через особисте свідчення, і через свідчення місцевої церковної спільноти – парохії, церковної спільноти, монашої спільноти, і т. п., а також і на особистому рівні. Але католицьке розуміння євангелізації включає іще дві компоненти – навчання доктрини та сакраменталізацію. Навчання доктрини, перекладаючи на звиклішу для нашого вуха мову, – це не що інше як катехизація. Стосовно ж сакраменталізації, яку ця нота проголошує інтегральною складовою євангелізації (див. DNE9), то це приведення людини до активної, свідомої і плідної участі у Таїнственному (сакраментальному) житті Церкви через прийняття Святих Таїнств християнської ініціації – Хрещення, Миропомазання, Євхаристії та Таїнств християнського життя – знову ж таки Євхаристії, Шлюбу, Священства, Оливопомазання та Таїнства Примирення – Сповіді.

Тобто, направду, євангелізація включає у себе практично усі моменти життя Церкви і Вселенського загалу Христових вірних, і Церкви у її конкретному утівловленні в конкретному часі та просторі – парохії, але також і життя кожного християнина мало би бути життям євангелізатора.

Говорячи про рушійну силу євангелізації у Доктринальній ноті також вказують на її середники: «Основною рушійною силою євангелізації є любов Христа, яка прагне, щоб усі люди осягнули вічне спасіння» (DNE8). А середники це – проповідь Євангелія словом, ділами, справами соціального значення та особистим свідченням (див. DNE11).

Отже, євангелізація охоплює не лише усю життєдіяльність Церкви, як Такої, але також вона сутнісно пов’язана з особистим життям християнина і невіддільна від нього.

У такому контексті євангелізація повстає перед нами як явище, що є інтегральною частиною життя Церкви, як загалу вірних і кожного вірного зокрема. Вона включає в себе керигму – приведення людини до особистої зустрічі з Христом у вірі, катехизацію – тлумачення християнської доктрини, містагогію – введення в Таїнственне життя Церкви і активну сакраменталізацію – приведення людини до активної участі у Таїнствах Церкви. Тобто, євангелізувати людину – це не лише привести її до Христа, але й навчити її жити з Христом, ходити з Ним, воцерковити її.

Без якоїсь однієї з цих компонент євангелізація є неповною. Це суттєво відрізняється від протестантського розуміння євангелізації. Адже більшість протестантів розуміють євангелізацію як плодження духовних байстрят: ми вас проєвангелізували, а ви далі робіть собі, що хочете. Тобто, привели людину до зустрічі з Христом, а що буде потім – це не наша відповідальність. На превеликий жаль, і в Католицькій Церкві є певні активні кола, які саме так розуміють євангелізацію, не розуміючи того, що привести людину до Христа, а потім її кинути напризволяще, це не євангелізація, а духовний злочин. Адже, як показує життя, людина здатна прийняти спасаючу Божу милість, як окремо взята особа, але вона нездатна співпрацювати з цією ласкою без допомоги інших членів Церкви. Тому більшість «проєвангелізованих» у такий спосіб людей, коли минає початковий запал і вони стикаються з щоденними життєвими проблемами, поповнюють ряди розчарованих духовно мертвих християн. І тим людям було б краще, щоб вони ніколи не потрапляли до лабет таких, з дозволу сказати, артистів від євангелія, для котрих важливою є лише їхня слава і відчуття важливості власного «я».

Тому, «євангелізація», яка не приводить людей до повного воцерковлення, є лише карикатурою правдивої євангелізації та її збоченим викривленням.

НОВА ЄВАНГЕЛІЗАЦІЯ

У часі понтифікату блаженного Івана Павла ІІ багато говорили про потребу реєвангелізації країн «старого» християнства, тобто повторної євангелізації уже охрещених. Але, насправді, таке завдання неможливо виконати, якщо спочатку не привести до активного практикування віри тих, хто уже є, принаймні формально, членом Церкви. Тому постала потреба не просто реєвангелізації, а нової євангелізації. У своєму найвужчому значенні євангелізація звернена до тих, хто ще не знає Христа (див. DNE12). «У ширшому значенні цей вираз означає звичайну душпастирську діяльність, а під виразом «нова євангелізація» розуміється душпастирська діяльність спрямована на тих, хто більше не живе своєю вірою і не практикує її» (DNE12).

Отже, нова євангелізація, це активізація тих, хто уже знає про Христа, хто є охрещений. Тобто, євангелізація спрямована за видимі межі Церкви, а нова євангелізація – це євангелізація самої Церкви, точніше тих членів Церкви, які ними є лише формально, або сповидно-традиційно.

Думаю, що з вище написаного зрозумілою є відповідь на питання, чим займаються єпископи усього світу, зібрані на ХІІІ Загальній Асамблеї Синоду Єпископів: представники католицького єпископату фактично шукають шляхи до сердець тих, чия віра охолола або ж ніколи не горіла вогнем любові. Властиво у цьому контексті і слід вичитувати усе, що відбувається на ХІІІ Загальній Асамблеї Синоду Єпископів.

о.Орест-Дмитро Вільчинський