Що то за предиво

Щороку 24 – 25 грудня слухаю польське радіо, коли воно передає колядки – польські та інших народів. Наприкінці минулого року мені повезло. Я почув колядку, яку не чув від дитинства. Польсько-українська джазова група Babooshki (не плутати з удмуртськими “Бабушками”) заспівала “Що то за предиво”. Дві солістки, українка і полька, виконували по черзі куплет за куплетом своєю мовою, а останній – разом українською.

Моє везіння полягало в цьому останньому куплеті: я його начисто забув. Пішов в інтернет. Пару проведених там годин переконали мене у двох речах. По-перше, я не один такий забудькуватий. Майже всі, хто співають цю коляду, – Оксана Білозір, хор “Трембіта”, архімандрит Полікарп із Сергієм Бакаєм, хор храму святого Ніколая у Москві та інші – обмежуються двома першими куплетами.

По-друге, пройшовшись по YouTube та gettune, я відкрив для себе, що в останні 10 років ця колядка зробила запаморочливу кар’єру. Її заспівали декілька академічних хорів від Мангеттена до Новокузнецька, включно зі славетними King’s Singers із британського Кембриджа. Не здивуюся, якщо вона стане другою найвідомішою – після “Щедрика” Леонтовича – українською колядкою у світі.

Мене дивує, однак: якщо ця колядка так швидко шириться по земній кулі, то чому вона досі така маловідома в Україні?

Маю кілька відповідей. Перша: ми співаємо те, що чуємо з радіо чи телевізора. Колядок же на українському радіо й телебаченні нема, бо їх нема на російському. А перше, свідомо чи несвідомо, мавпує друге.

Чеслав Мілош колись написав, що польська культура закорінена в минуле, а російська задивлена в майбутнє. Тому в Польщі не могло виникнути питомого більшовизму, з його радикальним винищенням традиційної, особливо народно-церковної культури.

Україна історично знаходилася між Польщею та Росією й успадкувала певні риси однієї та другої. З одного боку, тут є цілі території, де все уявлення про коляду зводиться до “дайте, дядьку, п’ятака”. А є Західна Україна, де далі колядують. Що більше: те, що ми називаємо українськими колядками, має виразне західноукраїнське коріння. Пісень “набожних”, на відміну від гімнів та славословій, православний устав не знає. Колядки, як і вертеп, перейшли в українську культуру з католицької традиції через уніатів. Коли ми надибаємо на колядки у Шевченка і Гоголя, або слухаємо, як Іван Козловський співає “Нова радість стала” у московському Большому театрі, ми не здогадуємося, що їхнім першоджерелом була видана 1791 року в тоді ще “уніатському” Почаєві збірка церковних пісень “Богогласник”.

Греко-католицька культура до ХІХ століття була ялова. Нова Різдвяна культура, з церковними колядками і вертепом, стала чи не єдиною тривкою традицією, якою тодішнє “уніатство” встигло запліднити православ’я на українських землях. Але як тільки українські землі перейшли під Росію, російські ортодокси зачищували місцеве православ’я від усього того, що попахувало католицькою “зіпсованістю” – подібно, як пізніше комуністи боролися проти Різдва як “опіуму для народу”.

Але колядки тяжко знищити. Вони заразливо привабливі, бо несуть на собі печать часу, в якому постали – барокова музика з її простою, а дуже красивою мелодикою. А їхні слова промовляють до нас в особливий спосіб. Послухайте останній куплет “Що то за предиво”: безіменний автор так пройнятий Різдвом, що не випрошує собі земних благ, а лише слави родженому. Це, словами Франка, є знаком правдивої поезії, “яка розширює добре чуття чоловіка далеко поза рамки тісного егоїзму і доставляє йому тим найчистішу радість”.

І тут доходимо до суті. Мережковський писав, що Росія ніколи не мала чоловіка, а тільки ґвалтівників – монголів, царів, більшовиків. А коли ґвалт, тоді не до коляди. Бо та остання підносить над рівнем “папи (хліба), каки, люлю” – того, що уподібнює наше життя до скотинного існування. Скотом же легше управляти. Головне час до часу, на шляху від стайні до бійні, подавати йому жуйку у вигляді телевізійної новорічної тягомотини з Баскова-Леонтьєва-Зеленського, під салат олів’є та привітання чергового ґвалтівника – президента

Ярослав ГРИЦАК, історик
Джерело: Gazeta.ua