Шість років після зречення Бенедикта XVI: актуальність вчення
Минуло шість років від того грому серед ясного неба, першого зречення Папи з огляду на стан здоров’я та старість. Майже закінчуючи восьмий рік понтифікату, 11 лютого 2013 р. Бенедикт XVI оголосив про свою волю відійти від Петрового служіння наприкінці того ж місяця, оскільки не почувався спроможним, як фізично, так і духовного нести тягар понтифікату. Тягар служіння, яке в останньому сторіччі глибоко змінилося в тому, що стосується його здійснення, збагатившись богослужіннями, зустрічами та міжнародними подорожами.
Про цю подію, що позначила історію Церкви, багато сказано й написано. Й існує ризик зосередити всю увагу лише на цьому покірному та неймовірному жесті, відводячи на другий план особисте свідчення та, насамперед, навчання Бенедикта XVI. Щодо свідчення, то з наближенням Зустрічі на тему захисту неповнолітніх, яка збере у Ватикані разом з Папою Франциском очільників єпископатів з усього світу, варто згадати, що саме Бенедикт XVI почав зустрічатися з постраждалими від зловживань. Далеко від телекамер, зустрічі, що складалися з слухання, молитви та сліз. Очевидно, ці зустрічі супроводжувалися дедалі чіткішими й рішучими правилами з метою подолання лиха зловживань. Але не існує жодних сумнівів у тому, що зміна ментальності, якої вимагається, перш усього, від єпископів і чернечих настоятелів, відбувається через цю здатність зустрічатися з постраждалими та їхніми родинами, дозволивши поранити себе їхніми трагічними розповідями, щоб усвідомити явище, яке ніколи не вдасться перемогти лише нормами, кодексами та найкращими практиками.
Щодо навчання Папи Ратцінґера, часто “розтоптаного” редукційним прочитанням чи заготованими кліше, неспроможними оцінити його багатство, багатогранність та вірність навчанню Другого Ватиканського Собору, не можна не згадати про наголошування на тому факті, що «Церква нічого не здобула від себе самої перед обличчям Того, Який її заснував, щоби могти сказати: ми зробили все чудово! Її сенс полягає в тому, щоб бути засобом відкуплення, в тому, щоб дозволити Божому слову пронизати себе та в тому, щоб вводити світ у єдність з Божою любов’ю». Тобто, протилежне до того, щоби покладатися на стратегії та проекти. Церква, вів далі Бенедикт XVI в своїй промові, виголошеній у вересні 2011 року в Konzerthaus у Фрайбурзі-ім-Брайзґау, «коли насправді є собою, перебуває в русі, вона повинна неустанно віддаватися служінню місії, отриманій від Господа. І для цього повинна завжди наново відкриватися на тривоги світу, якого вона сама є часиною, беззастережно посвячуватися тим турботам, аби продовжувати й уприсутнювати священний обмін, започаткований таїнством Втілення».
В цій же промові Папа Ратцінґер перестерігав перед протилежною тенденцією. Тією, що полягає у «Церкві, задоволеній собою, що знайшла зручне місце в цьому світі… Нерідко вона, таким чином, надає організації та інституціоналізації більшої ваги, ніж своєму покликанню бути відкритою на Бога та відкривати світ на ближнього». У цій промові Папа-німець вказував на позитивний бік секуляризації, яка «значним чином причинилася до очищення та внутрішнього реформування» Церкви, також і через позбавлення її маєтків та привілеїв. Бо, підсумовував він, «вільна від матеріальних і політичних тягарів та привілеїв, Церква може краще та справді по-християнському посвятитися всьому світові, може стати дійсно відкритою на світ. Може знову з більшою невимушеністю жити своїм покликанням до здійснення Богопочитання та служіння ближньому».
About The Author
