Синод. Кінцевий документ: Церква зобов’язується бути союзником Амазонії
«Навернення». Це слово є провідною ниткою Кінцевого документа «амазонського» синоду, що завершився у Ватикані. Текст, що є плодом відкритого, вільного та шанобливого взаємообміну, нараховує 120 параграфів, розподілених між вступом, п’ятьма розділами та підсумком, що є молитвою до Пречистої Діви Марії, Матерії Амазонського регіону, розташованого на теренах 9-ти країн Латинської Америки, і в якому проживають 33 мільйони людей, між якими – 2,5 мільйонів тубільних народів.
Слід зазначити, що оскільки цей Синод Єпископів, на відміну такого ж органу в Східних Церквах, є дорадчим органом при Наступникові святого Петра, його Кінцевий документ не має зобов’язуючої сили. Текст передано Папі, якому належить на його основі готувати й оприлюднювати відповідні документи. Зазвичай, це є післясинодальне Апостольське напоумлення.
Перший розділ: цілісне навернення
У першому розділі документ закликає до «справжнього цілісного навернення», заохочуючи до простого й поміркованого життя, заанґажованого в творення гармонійних взаємин з нашим «спільним домом», що є плодом творчої дії Бога. Це навернення спонукає Церкву виходити назовні, аби досягнути сердець амазонських народів.
Документ не замовчує проблем і страждань регіону, таких як приватизація природних ресурсів, хижацькі виробничі моделі, знеліснення, забруднення довкілля, наркотрафік, алкоголізм, торгівля людьми, криміналізація, незаконні збройні формування, міграція, що включає примусове відселення індіанців з їхніх теренів. Усе це ставить перед Церквою непрості душпастирські виклики.
Другий розділ: душпастирське навернення
Тож другий розділ документа розглядає тему душпастирського навернення. Наголошено на місійній природі Церкви, адже місія – це не щось факультативного, але суть усієї її діяльності. В амазонському регіоні вона покликана виходити назустріч усім, з радістю звіщати Воскреслого, бути спроможною породжувати дітей у вірі та їх виховувати в любові й терпеливості, а також покликана бути «інкультурованою» в народи, між якими покликана служити.
Синод не забуває про численних місіонерів, які віддали своє життя за те, щоб нести Євангеліє на ці землі, найславетніші сторінки якого написані кров’ю мучеників. Але не можемо забувати й про те, що звіщення Христа, іноді, відбувалося з потуранням силам, які гнобили місцеві народи. Тож Церква повинна дистанціюватися він новітніх колонізаційних віянь. У цьому контексті важливої ролі набирає діалог, як екуменічний, так і міжрелігійний. У першому випадку відправною точкою повинно бути центральне місце Божого слова, а в другому – заохочується пізнавати індіанські релігії та афро-американські культи.
Документ вказує на нагальність індіанського душпастирства, яке повинно зайняти належне місце в Церкві. Слід дбати про автохтонні покликання, щоб Амазонію євангелізували також і амазонські місіонери. В цьому контексті говориться про виклики душпастирства молоді, яка розділена між традицією та новизною, потрапляючи в кризу цінностей. Заохочується розвивати нові форми євангелізації, наприклад, через соціальні мережі, та допомагати індіанській молоді осягати «здорову міжкультурність». Далі розглядаються виклики душпастирства в містах, звертаючи особливий погляд на сім’ї. На периферіях вони страждають від бідності, безробіття, браку житла та численних проблем із здоров’ям.
Третій розділ: культурне навернення
У третьому розділі, присвяченому необхідності «культурного навернення», наголошується на тому, що важливими засобами для його досягнення є інкультурація та міжкультурність. Християнин повинен виходити назустріч іншому, вчитися від нього. Церква, як зазначається, зобов’язується бути союзницею тубільних народів, зокрема, в тому, що стосується протидії загрозам їхньому життю. Наголошується на тому, що захищати землю означає захищати життя, й основою цього є євангельський принцип пошани до прав людини. Слід шанувати право на самовизначення та на недоторканість своїх територій.
У перспективі інкультурації, тобто, втілення Євангелія в індіанські культури, йшлося про індіанське богослов’я та народну побожність, вираження яких потрібно цінувати, підтримувати і, у разі потреби, «очищати». Слід, натомість, рішуче відкинути «євангелізацію в колоніалістському стилі» та прозелітизм, сприяючи інкультурованому звіщенню, завдяки якому розвиватиметься Церква «з амазонським обличчям», шануючи історію, культуру й стиль життя місцевого населення.
Окремо згадано про культуру комунікації, яка повинна сприяти діалогові, зустрічі й дбанню про «спільний дім». Пропонується, серед іншого, створення всеамазонської церковної комунікаційної мережі, мережі шкільництва з двомовним навчанням, нових форм дистанційної освіти, тощо.
Четвертий розділ: екологічне навернення
Перед обличчям «безпрецедентної соціально-екологічної кризи», Синод закликає Церкву в Амазонії бути здатною сприяти цілісній екології та екологічному наверненню, пам’ятаючи, «що все між собою тісно пов’язане». Це виливається в необхідність захищати найубогіших, адже захищати й підтримувати права людини – це не лише політичний обов’язок і суспільне завдання, але й вимога віри. Держави повинні перестати ставитися до регіону як до невичерпних запасів, а комерційні критерії не повинні переважити над захистом довкілля та людськими правами.
Головними дійовими особами дбання про народи та їх захисту повинні бути самі ж амазонські спільноти. Церква – їхня союзниця, яка прямує поруч, але не нав’язує особливих способів діяння. В документі згадується про зусилля Церкви, спрямовані на захист життя від зачаття до природної смерті. Екологічне навернення та захист життя виливаються у покликання «відівчитись, навчитись і перевчитись», щоб подолати будь-які колонізаційні моделі, які в минулому завдали чимало лиха.
Запропоновано поняття «екологічного гріха», як «дії або упущення проти Бога, ближнього й довкілля». Синод говорить про необхідність переглянути політику в енергетичній сфері, сприяти чистій енергетиці, дбати про використання вторинної сировини, змінити харчові звички, висаджувати ліси. В цій перспективі запропоновано створення Амазонського суспільно-душпастирського моніторингу.
П’ятий розділ: синодальне навернення
Подолати клерикалізм, свавільні підходи, посилювати діалог та розвивати духовне розпізнавання, щоб відповідати на душпастирські виклики. Про це йдеться в п’ятому розділі, що розглядає тему «нових шляхів синодального навернення», до якого покликана Церква. Головний виклик полягає в тому, щоби інтерпретувати знаки часу в світлі Святого Духа. Синодальність у дусі Другого Ватиканського Собору виливається у співвідповідальність та участь усіх в служіннях, що вказує на необхідність посилення мирянських служінь.
Синод робить ставку на богопосвячене життя з амазонським обличчям, починаючи від дбання про автохтонні покликанні. Наголошується на тому, що формування повинно відбуватися в дусі інкультурації та діалогу.
Значну частину роздумів присвячено ролі жінок, які в індіанських культурах є втіленням сприяння людській особі. Слід вислуховувати голос жінок, залучати їх до прийняття рішень. Серед пропозицій – допущення жінок до служіння читця та аколіта. В ситуаціях, де католицькі спільноти провадять жінки, пропонується створення відповідного інституційного служіння жінки як керівниці громади. Щодо пропозиції створення жіночого постійного дияконату, учасники вирішили поділитись досвідом та роздумами з богословською комісією, скликаною Папою у 2016 році для дослідження теми жіночого дияконату, очікуючи результатів від Святішого Отця. Нагальним, натомість, названо поширення, формування та підтримку постійних дияконів.
У житті християнської громади центральне місце займає участь в Євхаристії. Однак, чимало громад в регіоні мають неабиякі труднощі в доступі до неї. Наголошуючи на цінуванні целібату як Божого дару, Кінцевий документ пропонує «встановити критерії та розпорядження з боку компетентної влади, щоб висвячувати на священиків придатних і визнаних спільнотою чоловіків, які вже відзначились плідним постійним дияконатом і отримали необхідне для священства формування, зберігаючи можливість мати законно створену та стабільну сім’ю, щоби підтримувати життя християнської громади через проповідування Божого слова та служіння Святих Таїнств у найвіддаленіших теренах амазонського регіону». Щодо цього, прозвучала пропозиція розглянути тему на вселенському рівні.
В контексті шукання нових шляхів синодальності, запропоновано реорганізацію місцевих Церков з панамазонської перспективи. Йдеться, зокрема, про створення спеціального органу, що в співпраці з Всеамазонською Церковною Мережею та Радою Єпископатів Латинської Америки займатиметься втіленням у життя пропозицій Синоду.
Аби відповісти в насправді католицький спосіб на запит амазонських спільнот пристосувати літургію, цінуючи місцеві бачення світу, традиції, символи та обряди, пропонується, аби згаданий орган створив комісію для вивчення можливості створення амазонського обряду, що «виражатиме літургійну, богословську та духовну спадщину Амазонії». Він додався би до 23-х існуючих у католицькій Церкві обрядів, збагачуючи діло євангелізації. Для сприяння інкультурації віри, Синод вказує на нагальність створення комісій для перекладу й публікації Святого Письма та літургійних текстів мовами місцевих народів.
About The Author
