Скільки у Папи дивізій?

“Скільки у Папи дивізій?” – Ця глузлива фраза Йосипа Сталіна, якою радянський диктатор прокоментував прохання французького міністра закордонних справ П’єра Лаваля про вільне сповідування релігії – в тому числі і католицької – у Росії увійшла в історію як приклад зневаги духовністю і мораллю як такої.

До речі, Сталін приндився подібним чином в 1935 році – пройде ще кілька років і він змушений буде дозволити вільну діяльність православної церкви та інших релігійних громад, які підбадьорювали паству в роки тяжких випробувань другої світової – комуністична тріскотня тут вже явно не працювала. Але навряд чи Сталін та інші диктатори здатні зрозуміти, як змінювати життя без танкових дивізій.

Католицький світ зараз готується до однієї з найважливіших для себе подій останніх десятиліть – зарахування до лику святих двох, мабуть, найбільш видатних понтифіків ХХ століття, Івана XXIII та Івана Павла II. Наш читач, звісно, краще знає “папу-поляка”, ніж венеціанського патріарха, який очолював католицьку церкву всього п’ять років. Але таке поєднання здається природним: і Іван XXIII, і Іван Павло II змінили не тільки церкву, а й світ навколо себе.

Іван Павло II переніс рештки Івана XXIII з папського поховання у підземній крипті в собор св.Петра. Але я ще пам’ятаю те, перше поховання, яке неважко було знайти – навіть через десятиліття після смерті Івана XXIII воно було буквально всипане квітами. Італійці – і не тільки вони – зберігали вдячну пам’ять про людину, яка, по суті, майже все своє життя присвятила церковній дипломатичній кар’єрі і тільки на схилі років стала спочатку кардиналом, а потім главою католицької церкви – і то тільки тому, що сприймалася як перехідна компромісна фігура. Проте саме цей “перехідний” Папа виявився головним – попередник Пій XII і наступник Павло VI загубилися в його історичній тіні. Але чому ?

А тому, що це був перший Папа, який був по-справжньому близький до людей. Я навіть не напишу, що він відчув, що так потрібно діяти, щоб зберегти вплив церкви – ні, просто підкоряючись власному відношенню до пастви, разюче людяному і живому. Класик італійської літератури Алессандро Мандзоні колись дав точний опис самопочуття феодала, який прислужував за столом сім’ї з народу, а потім віддалився пообідати в окреме приміщення з рівними собі: скромності “в ньому було достатньо, щоб поставити себе нижче цих добрих людей, але не для того, щоб стати з ними на рівну ногу”. Папа Іван XXIII був першим, хто став з парафіянами на рівну ногу – люди побачили, що цей старий не принижується і не лукавить, він просто такий же, як і вони. І ця народна підтримка дозволила Папі почати зміни в самій Церкві, які, по суті, призупинилися після його кончини і відновились через п’ять десятиліть потому, з Папою Франциском. І вона ж відкрила двері очікуванню Івана Павла II – людини, по суті своїй, дуже простої, незважаючи на всі спроби приписати йому лицедійство: тому що в його час вже ніхто не вірив, що можна насправді так жити і так відчувати. Папа-поляк був вихований із загостреним почуттям неприйняття зла, яке тільки посилилося за роки його життя під час гітлерівської та радянської окупації Батьківщини. Іван Павло II став справжнім політичним спадкоємцем Івана XXIII. Обох понтифіків зовсім не цікавило, скільки у них дивізій – вони абсолютно щиро вірили, що слово і дух можуть виявитися сильнішими від авторитаризму.

Іван XXIII вперше за 400 років зустрівся з архиєпископом Кентерберійським і прибрав з молитви Страсної п’ятниці антиюдейські мотиви, а Іван Павло II відвідав у Лондоні королеву Єлизавету II, главу англіканства і увійшов в римську синагогу. Кожен з цих кроків був вибухом – але водночас він зблизив людей, які, здавалося, вже не мали ніякої духовної можливості зблизитися.

Найголовніше, що сказав Іван XXIII у своїй знаменитій “Бесіді при Місяці” – “давайте продовжувати любити один одного”. Найголовніше, що сказав Іван Павло II у своєму першому папському зверненні – “не бійтеся!”. Дві ці максими я завжди згадую в найважчі моменти життя. Я впевнений, що якщо їм слідувати – вони сокрушать будь-які армії, будь-яких агресорів, будь-яких мерзотників, які зустрічаються на нашому шляху. Католики тепер можуть молитися людям, яких Папа Франциск, дивно схожий на цих двох своїх попередників, оголосить святими. А ми просто будемо пам’ятати, що потрібно не боятися любити.

Віталій Портников

Джерело: http://society.lb.ua