Скромний шарм народного сатанізму

Нещодавно на екрани кінотеатрів вийшла стрічка «Тіні незабутих предків» від українського режисера Любомира Левицького. Переглянувши фільм, хочеться привітати пана Левицького: його творіння цілком відповідає світовим стандартам жанру. Якби не місцевий колорит, можна було б подумати, що цей фільм знято у Голівуді. Для напівживого українського кінематографу – неабияке досягнення! Напевно, цільова аудиторія буде цілком задоволена.

Сам жанр молодіжного трилера не передбачає по суті нічого, окрім захоплюючого сюжету і красивої «картинки». Вимагати від розважального кіно змістовних глибин безглуздо. Але все ж таки, це не футбол, а художній фільм, який так чи інакше несе хоча б мінімальне духовне навантаження. І навіть якщо глядач зайшов просто покуняти у кінозалі, він це навантаження сприймає. Які ж духовні месіджі містять «Тіні незабутих предків»?

Одразу зауважимо: у фільмі Левицького перемагає добро. Головний герой також цілком позитивний: дещо наївний і смішний студент, який проти власної волі зіткнувся зі злом і переміг його завдяки силі кохання. Здається, присікатися тут нема до чого. Але чим є зло і чим – що найважливіше – є добро у «Тінях незабутих предків»? Отут усі проблеми і починаються.

В основі сюжету лежить історія про боротьбу людей з демонами. В давні часи людність Карпат жила у злагоді з лісовими духами і горя не знала. Але бездумно вирубаючи дерева, жадібні люди зіпсували стосунки з духами. Духи обернулися на демонів і стали убивати людей. Тоді чаклуни-мольфари зібралися і ув’язнили демонів у магічній пастці – усіх, крім одного. І цей демон постійно чинить спроби визволити своїх «друзів», а мольфари йому перешкоджають. В цю боротьбу між демоном і мольфарами і втрапили наші герої – група українських студентів. Більшість з них загинула, але ті, що лишилися, за допомоги мольфара змогли знищити демона.

І тут у нас виникає закономірне питання: а де ж Бог? А Бога тут немає! Фактично, дія фільму відбувається у такому собі язичницькому універсумі, де сили зла – просто ображені на людей істоти. Конфлікт людей з демонами не буттєво-екзистенційний, а… майновий. Вони не поділили з людьми свої лісові угіддя, отримали копняка і прагнуть реваншу. Все їхнє царство – від світу цього. Причому у буквальному сенсі, хоч позов до господарського суду подавай.

І це ще півбіди. Оборонцем людей від демонів є зовсім не Церква, а мольфари. Окрім боротьби з демонами, ці чаклуни лікують хворих і розмірковують про життя. Щодо їхньої релігійності, фільм не дає прямої відповіді. Лише в один раз в кадрі на якусь мить з’являється дерев’яний хрест, що висить над дверима у домі мольфара. Правда, над іншими дверима у мольфара висить підкова, а лікує він загадковим «цвітом папороті».

Промовиста деталь з мольфарського побуту: один з них стромляє у дерево ножа і цідить звідти… молоко. А це – давня чаклунська практика, описана ще у «Молоті відьом»! «Стромляючи у стіну ніж чи якийсь інший інструмент, складаючи пальці рук ніби для доїння цього предмету і викликуючи свого демона, відьми вимагають відь нього молока від такої-то корови, що приносить сусіду чи іншому жителю селища велику кількість молока. Чорт бере із сосків вказаної корови молоко і приносить його туди, де сидить відьма» – так описували цей прийом Шпренгер і Крамер у далекому 15 ст. А у 21-му це в деталях екранізував Левицький! Глядач, якому мольфарів представляють як народних героїв, не стане засуджувати їх за такий «невинний фокус». І дарма, бо, як писали Шпренгер і Крамер, такий трюк неможливий без «головного: вшанування демона і заперечення віри».

В цьому і полягає основна загроза зміщення акцентів. З формальної точки зору, у фільмі відбувається битва між добром і злом, але з християнської точки зору – це «розборки» між чортами і відьмаками. Ставати на чийсь бік – це обирати, умовно кажучи, між люцифером і вельзевулом. Звісно, пана Левицького навряд чи слід звинувачувати у свідомій пропаганді язичництва (відверто кажучи – сатанізму). Як художник, він розв’язав поставлене перед ним творче завдання – створив якісний кінематографічний продукт, обігравши тему карпатського мольфарства. Але сам по собі феномен мольфарства – досить ганебне для країни явище. Тим більше, для Західної України, де соціологи щоразу фіксують підвищений рівень релігійності.

Варто згадати лише реального прикарпатця Данила Нечая, який називав себе мольфаром. Нагадаємо, у 2011-му він загинув від рук божевільного (знатися з нечистим – до добра не доведе!). У одному з останніх інтерв’ю він характеризував свій світогляд так: «Наполовину я православної віри християнин… але також я поклоняюся Матері Природі» При цьому він розводився про карму, перевтілення душ і називав Володимира Великого горлорізом, бо той, бачте, насильно хрестив Русь. Отакий от прототип у наших кіномольфарів.

Звісно ж, у «Тінях незабутих предків» Бог присутній, хоч і лишається за кадром. В першу чергу, тому що всі герої стрічки від нього гранично віддалені – і демони, і карпатські чаклуни, і студенти, що під їхнім проводом ніби поборюють демонів. Бо, як пише видантий італійський екзорцист Габріель Аморт, «не існує білої і чорної магії… в кожній формі магії є вплив злого духа». І те, що у помешканні ворожбита може висіти ікона чи хрест, не повинно вводити нас в оману. Що б не казав про свою побожність чаклун, перед нами – небезпечна людина, контакт з якої може віддати нас у владу сатани.

P.S. А цього року у прикарпатському селі Шешори відкриває свою «прийомну» мольфар Олексій Григораш. Він називає себе учнем Нечая і збирається продовжувати його справу. Не виключено, що серед його «клієнтів» будуть і ті, кого надихнули «Тіні незабутих предків».

Максим Віхров