Свідчення «великого оптиміста», маронітського відлюдника: «Цілковито бути з Богом дуже добре»

Мароніти узяли назву від імені святого Марона (+410), монаха й відлюдника, якого вважають батьком народу. Тож можемо уявити, яку велику роль відіграє чернецтво в житті цих людей. Той, хто прагне осягнути історію, культуру, традицію та духовність маронітського народу, мусить обов’язково зрозуміти й життя самітників Маронітської Церкви. Католицький Медіа-Центр пропонує читачам невеличкий крок до такого розуміння – розмову зі священиком-відлюдником Джуханом Хауандом з Ордену святого Марона, що відбулась у північноліванському монастирі святого Антонія Великого в долині Кузайя.

Як ви усвідомили своє покликання до самітництва?

– Важливу роль у моєму житті відіграв святий Шарбель. Він вчинив чудо – оздоровив мого старшого брата, який хворів упродовж трьох років. Я навіть зіграв колись маленьку роль у старому фільмі про святого Шарбеля.

Питання про життя самітника – це питання глибокої традиції, яку відновив Шарбель у нашому ордені. Саме тому, ставши священиком, я прагнув іти шляхом відлюдництва. Але якось священик, відповідальний за вивчення Нового Завіту на факультеті теології, запитав мене: «Чи хочете ви вивчати Новий Завіт?» Тоді я змінив свою думку, я сказав: «Так». Якби мене попросили вивчати будь-що інше, я відмовив би. Але зрозумів, що хочу вивчати Новий Завіт, а потім його викладати. 

Я поїхав у Рим на два роки, за які вивчився в ліценціаті. Треба було вчитися три роки, але я на місцяць зачинився, щоб самостійно вивчити грецьку та єврейську мови, та склав з них іспит. який звільнив мені цілий рік. Отримавши диплом, я написав генеральному настоятелеві з проханням про ще один рік поза монастирем, бо мріяв поїхати в Єрусалим. Справа в тому, що як би я міг навчати Нового Завіту, не маючи поняття про географію та про святі місця? Настоятель дав дозвіл. Я пробув рік у Єрусалимі, в отців-домініканців у святого Стефана, а потім повернувся додому. З 1970 до 1997 року я викладав Новий Завіт, але завжди мав намір завершити викладання через 25 років і стати відлюдником.

 

Але мрія збулася з запізненням?

– Через 25 років не було нікого, хто мене замінив би. Викладач мені на заміну приїхав через два роки. Тоді я став на коліна, обійняв його й написав генеральному настоятелеві, який був моїм колегою в університеті в Римі, після постулантату. Він дозволив мені стати відлюдником у монастирі в долині Таміс. За кілометр від неї було місце, де раніше жив відлюдник на ім’я Жакоб, який помер у 1956 році. Я знав його, коли був іще простим монахом, на другому ступені приготування. Коли його ховали в долині Таміс, я ніс свічку перед його тілом. І коли могилу закопали, всі пішли, а я залишився, щоб помолитися, і запитав отця Жакоба, чи справді маю покликання самітництва. Господь захотів, щоб я на 13 років став відлюдником на тому самому місці, у тій маленькій долині, в Таміс.

 

Що значить бути відлюдником? 

Це кінець. У мене немає ніякої відповідальності, крім того, щоб молитися та працювати, «ora et labora». Отже, я проводив час за молитвою літургії годин. Кожна у свій час: на заході сонця, перед сном, опівночі, на світанку, о дев’ятій годині, опівдні, о третій – сім літургійних періодів, я жив у цьому ритмі 13 років.Це має особливий смак. Цілковита свобода для молитви і праці. Одного разу я зламав руку і зрозумів, що ручна праця – не моє покликання, тож продовжив створювати та перекладати літургійні тексти. Зараз є близько 60 книжок на урочистості всіх великих святих – вони мають свої літургії годин, особливі, у таких маленьких томиках. Це не такі великі книжки, як зараз. Були інші отці, ми працювали разом. Я перекладав і писав молитви та молився. Отже, молитва – це було все. 

Іноді приходило багато відвідувачів, але о дев’ятій вечора вже нікого не залишалося. Я завжди служив Месу в повній каплиці. Ми кожному давали якусь участь у Літургії, особливо в читанні Євангелії, а потім говорили, як застосовувати те, чого Ісус через Євангеліє навчає кожного з нас. Під час служб завжди були дуже особисті, дуже гарні свідчення, і люди часто поверталися до мене, такі вони були вражені. Це було дуже гарно – разом брати участь у Божому Слові, в Євхаристії. 

 

Ви перебували з людьми, але водночас віддавали всього себе Богові.

– Так, цілковито бути з Богом – це дуже добре. Потім я перейшов до іншого місця усамітнення, там, на горі (показує). Це також житло відлюдника, засноване нашим орденом, побудоване в 1716 році. У ньому я рік прожив з іще одним священиком, який і зараз там. Через рік мені довелося прийти в монастир, де ми зараз щодня працюємо, щоб оновити літургію годин, про яку я вам розповів. Протягом цих чотирьох-п’яти років я мав 200 зустрічей, кожна з яких тривала по кілька годин, щоб оновити, переписати, перечитати, відновити та реформувати всі тексти, які ми напрацювали разом із чотирма іншими священиками. Ми потиху підходимо до кінця, але я вже не наважуся повернутися до відлюдницького життя. Проте мені дуже радісно, що інший священик живе в моєму місці усамітнення. 

З іншого боку долини живе ще один священик-відлюдник, колумбієць, він там уже з 10 років. Крім нього, є ще Антон, мій брат з ордену, та двоє нових відлюдників. Вони побудували два самітницькі житла й назвали їх іменем святого Шарбеля. І я дуже щасливий, що мій співбрат Антон продовжує традицію відлюдників. Вона триває століттями, і це дуже гарний знак, який вирізняє нашу християнську східну церкву в Лівані. Це подих отців, які перебувають з нами, закликають зберігати традицію, не втрачати її, навіть якщо ми в монастирі, зберігати місця, де живуть відлюдники.

Цілковита присвята себе Богові – це те, що я роблю зараз, у своїй келії, у цьому монастирі, що безперервно діє приблизно з ІІІ ст.

 

Кажуть, що відлюдник – це людина, яка молиться за інших.

– Я маю одну особливу молитву: «Дякую, дякую, дякую». По-ліванськи «мамну». Але у нас, в Лівані, «мамну» відрізняється від «дякую». «Дякую» – це дієслово, акт подяки і все. А ліванське слово – це дієприкметник: «Я перебуваю у стані подяки вашій особі»; «Я є вдячний». «Я є», отже, вдячність – це стан. Ви розумієте? Стан подяки. «Мамну». Я молюся «мамну» 10 тисяч разів на таємницях Розарію, починаючи від Благовіщення до Коронування Діви Марії. 

А в яких намірах? Їх п’ять. Перший – за всіх священиків і богопосвячених осіб, від Папи й до найменшого брата, за всі чернечі ордени, чоловічі й жіночі. Я починаю від Австралії, говорю 100 разів «дякую, дякую, дякую» за всіх австралійських священиків. Потім Азія, Європа, Африка, обидві Америки. Для кожного етапу, кожного з континентів – це перший намір. Друга таємниця – Захарія та Єлизавета – за всіх батьків та матерів. Роблю ту саму подорож світом. Третій намір – за всіх дітей, підлітків, молодь. Четвертий – за всіх старих людей, таких, як я, і за всіх хворих, у них вдома та в лікарнях. Молюся, так само йдучи цілим світом і дякуючи. А п’ятий намір? Як ви думаєте, який він? За кого ще я молюся «дякую, дякую, дякую»? За всіх керівників держав, усіх військових, армії, депутатів, міністрів – тих людей, що мають відповідальність у державі. За все, що робить країну незалежною. 

 

Як ви дивитеся на майбутнє світу?

– У Лівані був видатний чоловік на ім’я Шарімелік, він працював в ООН. Ви знаєте, що три розділи з Євангелія від Матея, п’ятий, шостий, і сьомий, – це Нагірна проповідь Ісуса, перша Його проповідь. Отже, сказав Шарімелік, якщо члени ООН візьмуть ці три глави як вказівку, як план дії, то не буде більше воєн. І цілий світ стане християнським. І на це я сподіваюся. Я великий оптиміст, вірю, що дуже скоро весь світ повернеться до Ісуса Христа. Альфа і Омега. Безконечно в це вірю. 

Пробачте мені за всі мої недоліки. Від усього серця дякую вам. Бажаю вам успіху, оновлення й усього, чого ви самі для себе прагнете. 

 

Отче, прошу благословення для всіх нас, для нашої команди, яка до вас приїхала. 

– Дуже добре, помолімося всі разом (моляться арабською мовою).

Розмовляв: о. Дієго Саез Мартін

About The Author