Святвечір у сталінському висланні: спогади свідка

Наближається Різдво. Перед господинями постають турботи по гідну підготовку святкового різдвяного столу, прикраси будинку. Іноді ці матеріальні занепокоєння затуляють головне – зміст свята, Різдва Спасителя. Тим часом в пам’яті наших багатьох віруючих є особливо зворушливі моменти святкування Різдва, коли не було багато накритих столів, але було справжнє відчуття близького приходу Спасителя.

Парафіянка гомельського храму Різдва Божої Матері Реґіна Агафонова, незважаючи на свій вік – 86 років, і безліч хвороб, завжди відвідує св. Літургію, як у неділю, так і в будні. У неї зберігся прекрасний голос, і перед початком Євхаристії бабусі Реґіні, як її називають на парафії, довірено вибирати пісні. Цього року для неї настане вісімдесят шосте Христове Народження. Вісімнадцять разів вона відзначала свято у Сибіру, куди її заслали разом з батьками ще малою дівчинкою.

“Я із селянської родини. Жили ми в Литві до того, як мені виповнилося тринадцять років. Мати мою звали Єлизавета, батька – Юозас. Батьки були віруючі. І в 1941 р, перед самою війною, нас вислали до Сибіру. Ні за що. Тільки за те, що батьки вірили в Бога. У Сибіру ми прожили 18 років, там я і заміж вийшла. Віру свою ми ніколи не втрачали. Хоча голодні були, війна йшла, але свята відзначали. Капуста мерзла і більше нічого, але Бог зберіг на засланні всю нашу родину, хоч і мати була дуже хвора”, – розповіла пані Реґіна Білоруській редакції Ватиканського радіо.

Батько її до заслання працював учителем, співав у храмі. Парафіянка вважає, що дар співати їй передався від нього. Святвечір в Сибіру відзначали більш ніж скромно: мерзла капуста, дві рибки, які зловив перед святом брат Реґіни, і які розділили на п’ять чоловік сім’ї, коржик замість облатки, яку ламали після того, як її перехрестила матір. Святкували Різдво при свічці, за традицією під скатертину клали сіно.

“Жили на засланні, поки Сталін не помер. Працювали, дрова рубали в лісі, ввечері в’язали при свічці, і свята відзначали при свічці. Священиків не було. Мати була віруюча. Бог допомагав. Молилися постійно. Молодим я хочу сказати, щоб не тратили віру. Бог є. Я вся поламана, ходжу до церкви, Бог мені допомагає і мій ангел-охоронець”, – поділилася бабуся. На кривдників, через яких литовська родина стільки часу терпіла горе на засланні, Реґіна Агафонова образи не тримає. “Все пройшло”, – ставить крапку вона.

Перший кардинал за сучасну історію католицизму в Білорусі, Казимир Свентек, кілька разів був засуджений до розстрілу. Але Божий план щодо нього був інший: священика чекали сибірські табори, де він вижив – тому що так хотів Бог, і повернувся до Білорусі, щоб відродити тут Церкву.

“Тільки в останні роки перебування в таборі я роздобув облатки і родзинки і вже міг таємно здійснювати Службу Божу. Келихом мені служило маленьке фаянсове горнятко, а Святі Дари я розносив католикам в порожній коробці з-під сірників. А у Воркуті я організував Святвечір. 3 нар ми зробили стіл і поставили на нього різні страви. Я поклав дві денні порції хліба, заощадивши свою пайку за два дні. Інші, а було нас більше десяти, поклали найкращі страви, які отримали в харчових посилках від сімей. Були також облатки. Тримаючи в руках облатку, я звернувся до присутніх. Голос мій тремтів, присутні витирали сльози. I раптом відчинилися двері й увійшов начальник режиму з пістолетом у руці, а за ним солдат з карабіном і багнетом. “Що ви робите?” – запитав начальник. Я став навпроти кагебістів і почав пояснювати обряд Святвечора. Простягнувши руку з облаткою, запропонував йому поділитися нею і привітати з святом Божого Народження. Виникла оригінальна і повна напруги ситуація. Були дві простягнуті руки: моя – з облаткою, і кагебіста – з пістолетом. Начальник сховав пістолет у кобуру, вибачився, що не може через службові обставини прийняти облатку, але дозволив продовжувати наше святкування і вийшов з солдатом з камери”, – згадував про ті роки кардинал.

Наші брати і сестри страждали за віру в таборах і засланнях, мільйони людей – священиків, сестер монахів, мирян були знищені в сталінських і гітлерівських таборах. Зустріньмо ж Різдво гідно, пам’ятаючи про життя і жертви цих людей, переймаючись більше станом своєї душі, ніж турботами про те, що миттєво проходить.

Олена Германович, Павло Міцкевич, Пінська єпархія, Білорусь