Три запитання для осягнення єдності Церков в Україні

Останні дві колонки з-під мого пера, які були опубліковані в “Українській правді”, – це роздуми про єдність Церкви.

Вони з’являлися в цю літню пору, коли в церковному календарі згадуються історичні постаті з часів, в які на нашій землі християнство стало державною релігією.

Це княгиня Ольга, рівноапостольний князь Володимир Великий, князі-страстотерпці Борис та Гліб. А разом зі згадкою про них святкуємо велику подію – Хрещення Київської Русі.

Правдоподібно, тема єдності Церкви не цілком принагідно спадає на думку в цей час, бо те, що колись було єдиним і тішило душі віруючих людей, сьогодні, через тисячу років, сповнює нас болем через церковний поділ.

Читачі двох попередніх колонок прокоментували їх дуже акуратно. Якщо узагальнити, то ті добрі душі сказали: легко говорити про єдність Церкви та оплакувати її відсутність, але що робити, щоб цю первісну єдність повернути. Дуже вдалий коментар.

Справді, чи можна повернути первісну єдність і як це зробити? Над цим варто замислитися.

Як я вже не один раз писав, говорити про єдність дуже легко, можна сказати, популярно. Про це сьогодні говорять навіть політичні діячі.

Але ми, віруючі люди, усвідомлюємо, що єдність Церкви – це Божа справа. До неї треба підходити, думаючи категоріями релігійних переконань. Це не є щось, що ми можемо осягнути своїми людськими силами.

Це дар від Бога, який ми можемо одержати з рук милостивого Отця, якщо Його щиро про це попросимо. Іншими словами, якщо звернемося до Господа з молитвою.

Молитися про єдність – це не така проста справа, бо йдеться не тільки про слова, які виходять із наших вуст. Молитва мусить виходити із нашого серця: вона зобов’язує виконувати Божу волю.

Тому, шановні читачі, згадуючи людей та події тисячолітньої давнини, а водночас думаючи про наше сьогодення, запрошую вас поставити собі декілька запитань, об’єднавши їх у три групи.

По-перше: що доброго я зробив для свого ближнього, для свого брата, навіть якщо він не належить до тої самої Церкви, до тої самої конфесії? Чи я виявляв до нього повагу, чи говорив добре про нього, чи бажав йому добра, чи старався відкинути все, що може бути образливим для нього?

По-друге: що я зробив поганого супроти свого ближнього, який не належить до тієї самої Церкви? Може, я насміхався з нього; тішився, коли йому не велося, коли з ним трапилося щось погане, коли він помилився?

По-третє: чи оминав я щось добре, що міг був зробити для свого ближнього? Коли йому все гарно йшло, чи я тішився його успіхом? Коли він зробив щось добре, чи я похвалив його? Чи старався його морально підтримати, коли він почувався пригнобленим? Чи звертався до нього теплим словом?

Коли ми поставимо такі запитання перед своїми очима, а точніше перед очима свого серця, тоді побачимо, наскільки щирою, правдивою є наша молитва. Коли ми бажаємо добра ближньому, незважаючи на те, що він іншого віровизнання чи іншої конфесії, і вбачаємо в ньому брата, дитину нашого Небесного Отця, тоді ми справді щиро молимося.

Господь Бог дивиться на нас, слухає наші молитви, але Він, як навчив нас Ісус Христос, каже: “Як ви прощаєте своїм ближнім, так Я прощаю вам”. Одне слово, ми мусимо знайти у своєму серці ту зичливість, оте добро і щиро всім його бажати. На такому фундаменті ми можемо збудувати єдність, яку Господь Бог, наш Небесний Отець, хоче нам дати і вже нам дає (не тільки обіцяє), тільки ми маємо бути готові її прийняти.

+ ЛЮБОМИР