У фондах музею концтабору Аушвіц знайдено розарій з хліба

Не дивлячись на голод, відмовтеся від їжі, щоб харчуватися Богом … У колекціях музею Освенциму є вервиця з хліба, зроблена молодою ув’язненою, польською піаністкою Францішкою Студзінською.

Де був Бог? Ми неодноразово чули це перед обличчям терору концтаборів. У нас немає готових відповідей на запитання про Бога і зло, але ми маємо свідчення людей, які кажуть: Бог був зі мною в найтемнішу годину мого життя. Ця перспектива є викликом для нас. Ми мріємо про Бога, який змітає навіть найменші залишки зла і страждань з цього світу, а натомість у нас є Бог, який залишається з нами у кожній безодні жаху.

Освенцим: охорона пам’яті про кабінет лікаря табору

Corriere опублікував інтерв’ю з Ядвігою Піндерською-Лех, головою правління Фонду меморіалу жертв Аушвіц-Біркенау, головою видавництва “Аушвіц-Біркенау”. Офіс, який займається збереженням пам’яті жертв Голокосту, належав Едуарду Віртсу, головному лікарю табору та начальнику Йозефа Менгеле. Вікна її кімнати виходять на єдину збережену газову камеру.

У такому інтерв’ю немає місця для сентиментальності чи абстрактних роздумів. За словами того, хто живе в Освенцимі і щоденно проводить туристів – також тих, хто плутає це місце з туристичною пам’яткою, де можна зробити селфі, – є факти: обличчя, об’єкти, дані.

На запитання, які спогади про тих, хто вижив, найбільше зворушили її, вона відповідає:

Те, що побачив один в’язень з вікна блоку з видом на так звану Стіну Смерті, біля якої відбувалися страти політв’язнів та сімей польських партизанів. Одного разу туди привели батька, матір з крихітною дитиною на руках та їхню доньку, якій могло бути десять чи одинадцять років. Дівчина була добре одягнена і доглянута. Поки вони чекали на розстріл, вона помітила бруд на черевику, тож облизала палець і почистила черевик. Тут прийшов Герхард Паліцш, перший репортерфюрер Освенцима, і вбив всю сім’ю одного за одним пострілом з рушниці.

Можливо, ми неодноразово чули страшніші історії, але не тільки жахливі деталі лякають. Зіткнувшись з невинністю дитини, яка впала на землю після пострілу рушниці, нещадно опускається завіса темряви мерзенної байдужості.

Де був Бог в Освенцімі? У вервиці з хліба

Звичайно, після цієї душевної історії про вбиту дівчину постає питання: а як же Бог? Ядвіга Піндерська-Лех не заплутується в абстрактних міркуваннях.

Я не могла знайти відповіді, як незліченні євреї, католики та протестанти, які в цьому пеклі на землі серед невимовних страждань не втратили свою віру. До того дня, коли я зупинилася біля дивного предмета, знайденого в нашій колекції. Його зробив в’язень, нанизавши на нитку крихітні кульки з хліба. Розарій. Мене це шокувало. Чи міг би хтось в Освенцимі, хто здатен самостійно позбавити себе суворо обмеженої їжі для тіла, щоб живити свою душу, якби не вірив у Бога та у вічне життя?

Можна лише мовчки споглядати цей твір – простий, але дуже ретельно зроблений. Він узяв свій хліб з рота – ми говоримо, коли хтось відмовляється від їжі, щоб нагодувати когось іншого. Але ось хтось – зовсім дивний – взяв хліб з рота, пожував його і виплюнув, щоб зробити з нього непотрібний предмет. Хто був такий божевільний чи такий святий, що мав зухвалість підносити молитву в місці, де людину позбавили залишків гідності?

Францішка Студзінська. Хто їсть цей хліб, буде жити вічно.

Розарій з хліба, таємно зроблений в Освенцімі, – це справа того, хто на собі відчув, що означають слова Ісуса. Ця людина не тільки страждала від тілесного голоду, але й мусила впоратися із судомами ще більшого голоду – спокусою зневіритися, втратити людяність. Але цих гіпотез і міркувань досить. Історія цього розарію дуже проста.

Францішка Студзінська була студенткою з Кракова, піаністкою. Її заарештували 1942 року, і відправили в Аушвіц 1 грудня 1942 р. Дівчина померла 4 квітня 1943 р. Вона належить до тих, кого нацисти вбили не через расові причини (вона не була єврейкою), а через підпільну діяльність.

Ми нічого не знаємо про неї, окрім того, що вона зробила цей розарій з хліба. Зберегся тільки номер: 26283.

І це все. Так багато. Тому що це все, що є, навіть коли людину винищують. Мені нічого не бракує, – каже псалом. І ми повторюємо це майже бездумно. Історія Францішки – це невидима історія, в якій прихована вся таємниця християнства: безглузда в очах великої Історії, нічого не варта в очах катів, і водночас голос, який завдяки кільком крихтам, нагадує нам, що в очах Господа кожен з нас – це все.

Ланцюжок беззахисних загарбників

Освенцим сповнений свідчень добра. Це очевидно ризиковане твердження аж ніяк не є спробою мінімізувати зло. Проте навіть таке маленьке хронологічне спостереження вражає.

Максиміліан Кольбе – привезений до Освенціма 28 травня 1941 року, загинув 14 серпня 1941 року.

Едіт Штейн була відправлена в той же табір 7 серпня 1942 р. І померла через два дні.

У грудні 1942 року Францішка Студзінська була в таборі, вона померла у квітні 1943 року.

7 вересня 1943 року до табору привозять Етті Гіллесум. Він помирає в листопаді 1943 року.

Хто знає, скільки ще свідків Христа можна додати до цього списку. Скільки людей, прихованих історією, які тремтячим голосом за колючим дротом вимовили слова обіцянки воскресіння.

Вони не знали один одного, у них не було плану. І все ж ми зараз бачимо цей ланцюжок чоловіків і жінок, естафету світла у царстві темряви. Вони не мали нічого, крім свого «так» Богові.

І ці свідки – жива відповідь Бога на зло – ланцюг беззахисних загарбників, які прориваються через ворожі лінії і несуть Хліб Життя, де – здається – залишається лише попіл, насильство та ніщо.