У Київському слідчому ізоляторі відбулася акція «Суспільні дні у в’язниці»

СОЛІДАРНІ В УСЬОМУ, КРІМ ГРІХА!

З таким гаслом 4 листопада у Київському слідчому ізоляторі відбулася акція «Суспільні дні у в’язниці» для жінок і для неповнолітніх. Волонтерки, безпосередні учассниці доброчинної збірки: Анна Онисько, Тіна Пересунько і Мирослава Ільтьо, самі передали пакунки індивідуальних засобів гігієни, що були принесені вірянами в громадах УГКЦ у Києві. В рамках акції було зібрано 53 індивідуальні пакети, а решта пакетів сформовано на кошти, пожертвувані в громаді Св. Василія Великого. Допомогу отримали 152 жінки, з них 4 перебувають у санчастині. А також 17 неповнолітніх. Одна жінка приступила до Св. Сповіді. Принцип акції «від особи до особи» дав свої найщиріші плоди. Слова, що це зворушило ув’язнених, не зможуть передати й сотої долі переживань, які супроводжували цю акцію суспільної солідарності. Натхнеником і координатором цієї події став брат Павло Загороднов.

Ось як діляться своїм враженням наші волотери.

Це мав би бути пост про Лук’янівське СІЗО та соціальні дні у в’язниці від Пенітенціарного Душпастирства УГКЦ, але буде трохи одкровення про обійми.

Жодне волевиявлення не приносить стільки втіхи і благодаті, як теплі обійми, принаймні так думається нині. В момент коли я обіймаю когось, мене наповнює чітке усвідомлення значимості і, якщо так можна сказати – потрібності. Бодай в той момент, коли стискає за плечі обома руками хтось щирий у відповідь на моє притуляння.

Такий природній жест здавалося б, а часом ладен підняти дух і опущені руки.

До чого це я? Власне до того, що ті, хто понад усе потребують уваги, найбільше нею обділені. І такий прояв людяності, як обійми – конче потрібний позбавленим волі.

Ми зібрались із Тіною Пересунько та Анною біля брами, дочекались отця Пантелея і пройшовши кілька пунктів пропуску, опинились, що не є, в справжнісінькій тюрмі. Справжність для тих, хто бачив в’язничні мури лише на екрані, передусім була в мізері світла.

Посортувати засоби гігієни у пакетики для жінок та підлітків. Розкласти попід дверима на кожному поверсі й врешті зайти з тим персональним пакуночком до кімнати.

Одна породілля, ще одна ось-ось стане мамою. Одна неповнолітня дівчина. Третина дівчат мого віку. Дуже вродливі, попри умови мають гарні зачіски. «Часом дозволяють ножницями скористатись, то ось що виходить,» – хизувалась стрижкою молода жіночка.

«Вибачте, що я оце не стаю, у мене немає тапків,» – виправдовуючись говорила новоприбула.

Я з Одеси, я з Донецька, я з Маріуполя, а я з Черкаської області, а я з Броварів, а я з Хмельниччини, – в одній тюремній камері від Заходу до Сходу.

В Лук’янівському СІЗО перебувають підсудні. Але часом вироку чекають п’ять років. Є кілька, у кого довічне, але ще суд не відбувся і вони поки в Києві.

Дякували. В декого були скупі сльозинки і вони швиденько відвертались, аби не показатись слабкими.

Так от, те що ми, завдячуючи небайдужим вірянам, які із сімейного бюджету виділили для ув’язнених на найнеобхідніше для догляду за собою принесли, – це важливо, але те, що ми приділили кілька хвилин свого часу і поцікавились, як кого звати і звідки родом – це надважливо.

Обійми. Все що в мені про сьогоднішніх кілька годин зводиться всередині до правдивості таїнста близькості через дотик до іншої людини. Чого тільки не передають оті вібрації тіла. Якого тільки болю й туги…

Я не закликаю купувати необхідні щомісячно прокладки для жінок, що на Лук’янівці, але я ділюсь враженням, можливо, у когось йокне, як йокнуло мені.

Мирослава Ільтьо

Сьогодні я побувала в Лукянівському СІЗО разом з волонтерами і священником ініціативи «Соціальні дні у в’язниці» Греко-Католицької Церкви. Жінкам і підліткам, що перебувають там в досудовому утриманні, ми передавали засоби гігієни.

Коли волонтери розфасовували пакети і доводилось розподіляти зубні щітки й пасти, креми для рук, прокладки, мило господарське або ж з гарною обкладинкою й ароматичне…туалетний папір обухівський чи м’який… в якийсь пакунок класти жіночі маленькі люстерка, а до деяких їх не вистачало… – як гостро починаєш відчувати, що тут ці дрібнички мають ВЕЛИЧЕЗНЕ значення для котроїсь конкретної жінки чи дівчини – найменшій, яку ми побачили було 21 (а виглядала на 14…). Усі вони мають ті ж самі потреби, що й ми, на волі. А ми щодня закриваємо очі на свободу: руху, можливостей, на дерева, повітря, друзів, безперешкодне спілкування і самореалізацію…

Коли виходиш з сізо після системи перепусток, починаєш реально дихати… і думаєш про тих, кого змушують звикати до неволі. А там ми бачили одне немовля, що живе в камері з мамою. Одна увязнена дівчина – вагітна.

Нам допомагали нести важкі речі робітники сізо, як потім виявилось – вони теж ув’язнені і так відпрацьовують свій термін.

Соціальні співробітники в сізо (ті, котрі нам допомагали) – співчутливі й чемні й відчувалось, що їм небайдуже.

Священники, червоний хрест та інші соціальні служби, яких сюди допускають, створюють тут протяг ЖИТТЯ…

П.С. Жінки віддавали священнику записки з молитовними проханнями, просили хрестиків, дякували за церковні календарі. Деякі захотіли з нами сфотографуватись.

Тіна Пересунько