«У справжній вірі не буває фанатизму. Правдива релігійність походить з любові», – психолог Людмила Гридковець

Людмила Гридковець, окрім іншого, багато років займається вивченням та психотерапією жертв деструктивних культів та сект, різного роду маніпуляцій свідомістю на релігійному ґрунті, кризовими станами, спричиненими різними факторами. Розповідає про експеримент, який разом із колегами-психологами провела ще на початку 90-х у Києві: переодягнувшись у циганок, дівчата «ворожили» перехожим, а потім пояснювали, хто вони і що це було. Найцікавіше, за словами психолога, що лише 5 відсотків тих, кому «передбачили долю», визнали, що впіймалися на обман, інші ж навідріз відмовлялися визнати, що піддалися на маніпуляцію.

«І це було страшно – наскільки люди схильні до містичності образів і мислення, –  каже пані Людмила. – Тоді я вперше зацікавилася тим, чому людей так легко впіймати на такі речі…»

За результатами багатолітньої практики, психолог називає три фактори, які сприяють і  посилюють схильність до деструктивної поведінки на релігійному ґрунті. Перший – певні психічні розлади і захворювання, це близько 15 відсотків випадків. «Коли людина впадає у дисоціативні стани, має галюцинації тощо, часто це сприймається як містичний досвід. Це легше і менш травматично, ніж визнати певні психічні проблеми. Справжні містичні стани зустрічаються досить рідко: лише 3 відсотки випадків з моєї практики можна віднести до таких переживань…»

Основна ж частина – це стани, обумовлені особливостями психологічних проблем, психотравм кожної окремої людини, а також, у разі втручання ззовні, специфікою маніпуляцій, здійснених щодо неї.

Про небезпеки і ризики потрапляння під вплив деструктивних сект і релігійних груп – у наступних програмах. А наразі – про побутовий рівень надмірної релігійності, коли, як кажуть, людина «вдаряється» у віру, забуваючи все і всіх.

«У справжній вірі не буває фанатизму, – каже пані Людмила. – Якщо жінка цілими днями б’є поклони й молиться, занедбавши родину, то це насправді не про молитву, духовність і служіння Богові. Це механізм втечі й уникнення відповідальності, спроба таким чином відчути свою унікальність. Але правдива релігійність, за визначенням святого Августина, походить із любові: якщо людина перебуває у цьому стані, вона віддає цю любов природно і просто тому, що інакше не може. І друге: це відповідальність, зокрема, і у виконанні своїх обов’язків щодо інших людей. Нерідко зустрічаються випадки взаємодії не з Богом, а з власним надуманим образом, на якому замикається спілкування із самим собою і яке нікуди не веде. Так, Бог – це порядок, на противагу хаосу, і якщо в житті й душі немає цього порядку, навряд чи можна говорити, що людина дозволяє Богу бути присутнім у своєму житті…»

Безперервна молитва, коли людина нічого і нікого навколо себе не бачить, близька до окультної практики, й інколи людину потрібно вивести із цього стану, зокрема, заборонивши молитися хоча б кілька днів. Це те, що у психології називають заземленням – зосередженні на простих речах, сприйнятті реальності й слухання тиші, а не викликаних і надуманих образів.

«Після цього часто людина каже: не знаю, що це зі мною було – якийсь хаос, гонитва, «треба молитися ще більше», –  каже психолог. – Річ у тому, що все це не було молитвою, це невротичні реакції на певні внутрішні проблеми й травми. Насправді потрібно, щоб молитвою стало життя, щоб кожна дія стала продовженням цієї молитви. І тоді навіть приготування їжі для сім’ї стає любов’ю і цією молитвою…»

Такі стани і потреба гіперрелігійної поведінки пов’язані, за словами психолога, із травмами раннього розвитку, – зокрема, із травмою відлучення від батьків, коли дитині усього кілька місяців. Людмила Гридковець каже: це можливо навіть тоді, коли дитину віддають під опіку бабусь/дідусів, не кажучи вже про нянь чи, як це було раніше, віддавання у яслі. Саме у цей момент закладаються установки –  «я не потрібен», «я викинутий», «я ніхто», і закладається базовий сценарій такої поведінки. Людина підсвідомо прагне довести, що вона чогось варта, отримати погладжування і похвалу інших людей – щоб побачили, звернули увагу тощо.

У цьому ж віці, до року, формується базова довіра/недовіра до світу, яку також закладають батьки. І якщо контакту з батьками було недостатньо, якщо дитина не дістала цієї любові, і, в результаті, сформувалася недовіра, надалі людина, особливо віруюча, намагається переконати себе, що це не так, заслужити любов, примушує себе кудись бігти й «коїти добро», проте всередині як була, так і залишається порожнеча. І тому передусім потрібно пропрацювати саме ці травми – принаймні, щоб звільнити місце у душі для справжньої, не невротичної, віри.

«Здорова релігійність і віра – це відчуття тепла і ніжності, повсякчас, – каже Людмила Гридковець. – Коли ж релігійність нездорова, поряд з такою людиною некомфортно: вона постійно засуджує, не приймає нікого й нічого, не є вдячною, їй усе не так. Але це не про релігійність, це про травми й неврози. Людина мусить прийняти й навчитися любити насамперед себе – і тоді зможе полюбити ближнього, Бога, світ. Іншим ми можемо дати тільки те, що маємо самі…»