Українська земля так просякнута кров’ю невинно вбитих, що якщо взяти грудку, то з неї б потекла кров

З початку широкомасштабного наступу рф парафіяни костелу Св. Миколая в Києві створили волонтерський осередок, який із часом перетворився на центр. Під час бомбардувань вони бачили киян, які залишили свої домівки й тривалий час переховувалися в метро від російських бомб. Люди фактично майже все залишили вдома й просто лежали там на підлозі. Їм потрібна була допомога, й парафія костелу звернулась до друзів та отримала підтримку зі всього світу. Крім того, парафіяни костелу самі стали на захист країни в лавах Збройних Сил України.

Кореспонденти АрміяInform поспілкувалися з отцем Павлом Вишковським, настоятелем парафії Святого Миколая в Києві про трагедію в Бучі, російську жорстокість і віру в Бога. Волонтери парафії на свої очі бачили ті жахіття, які залишили після себе російські окупанти в Київській області.

— Що є джерелом жорстокості російської армії і які, на вашу думку, історичні підґрунтя поведінки російських солдатів?

— Коли йдеться про переслідування церкви, то ще від самого початку Ісус сказав: «Мене переслідували й вас будуть переслідувати». Найбільш разючим було ХХ століття. Як приклад, цей храм був вибудований руками вірян, а в 30-х роках радянська влада забрала та перетворила на щось інше. Настоятеля отця Жмигродського вислали до концтабору на Соловки. Саме у тому концтаборі було понад два мільйони осіб, більшість з них це ті, хто постраждав за віру. Останній довоєнний священник нашої парафії Зигмунд Квасьневський був вбитий тут, в Києві, на електричному стільці НКВС. Після війни переслідування тривали. Наприклад, ще живий в Україні отець Йосип Свідніцький, який родом з Вінниччини, був у в’язниці включно до 1989 року за те, що проповідував Христа.

Отже, те, що робилося в часи радянського режиму, й сучасні події, які ми бачили в Бучі, в Гостомелі, в Ірпені, трапляються постійно впродовж історії. Насамперед тоді, коли людина відкидає Бога й усе, що святе, вона вдається до таких масових вбивств, до такого звірства. Для мене було таким великим зворушенням, як святіший отець папа римський Франциск підняв прапор з Бучі і його поцілував. Це знак близькості, знак пошани до того, що наша земля свята.

Я чув неодноразово слова одного з переслідуваних священників, що наша Українська земля так просякнута кров’ю багатьох людей, невинно вбитих, що якщо взяти грудку, то б з неї потекла кров.

Коли з’явилася можливість і волонтери з нашої парафії відвідали Бучу в перші дні звільнення від російських окупантів, то вони казали, що це свята земля, що навіть неможливо ходити по цій землі. Там багато тіл, там перемішано все з порохом, з попелом. І це справляє враження такої святості, що видавалося б святотатством ходити по нашій землі.

— У чому передумова такої поведінки?

— Кожного, хто відкидає Бога, хто ставить себе на місце Бога, це приводить до озвіріння, до звірства й до численних вбивств, як ми сьогодні бачимо. Коли не бачиться друга людина, яка створена за образом і подобою Божою, як створіння Боже, а тільки як предмет, який потрібно вбивати, з якого потрібно знущатися. Скільки зламаних жіночих доль, скільки трагічно вбитих. Розповідали про дітей, які хотіли втекти, в яких стріляли… Тоді, коли у людини немає в серці Бога й нічого святого, вона вчиняє такі жорстокі дії.

Російська церква напередодні широкомасштабного наступу надала благословення російській армії на окупацію, на вбивства й знищення країни. Як може церква підтримувати агресію?

Усе залежить від того, як ми живемо Богом, його словом і заповідями. Через 5-ту заповідь «Не вбий» Бог говорить, що життя кожної людини є святе від моменту зачаття в утробі матері й аж до природної смерті. Тому кожна церква є покликаною, щоб оберігати життя. Церква проти вбивства й тому ми кожен день молимося за наших воїнів. Щодня, п’ять разів на день в нашій парафії ми безперервно молимось.

Багато наших парафіян, коли почався широкомасштабний наступ рф, пішли до ЗСУ, пішли до ТрО. Ми також з ними, дуже багато їм допомагаємо, щоби була ця оборона, щоб був цей захист життя, тому що це першочергове служіння Церкви.

Ми знаємо, що є роспропаганда й ця пропаганда, на жаль, торкається багатьох людей нашої планети. Те, що було за радянських часів, коли ленін казав: «обман повторений один раз є обманом, а повторений сотні тисяч разів стає правдою». І, на жаль, країна-агресор використовує цю пропаганду для зомбування людей.

— Волонтери вашої парафії розгорнули волонтерський центр. Як і чим він живе?

— Згідно з останнім звітом нашої місії КАРІТАС-СПЕС Римо-католицької церкви, отримали допомогу із закордону й передали її потребуючим в Україні обсягом майже 250 000 тонн гуманітарної допомоги. Допомогу збирають у багатьох парафіях у Польщі. Також це Іспанія, Франція, Італія, Канада… Увесь світ об’єднався.

Наша парафія власноручно розвантажила й передала 250 тонн цієї допомоги. Роздаємо її скрізь, віддаємо її тим, хто її найбільше потребує. Наразі ми відправляємо на Харків, на Бородянку, на Бучу. Дуже важливий напрямок для нас Чернігівщина. Це не тільки місто Чернігів, а й міста та села Чернігівщини, населені пункти, які нещодавно були звільнені нашими військами й куди їдуть наші парафіяни з допомогою. Для нас це покликання, для нас це місія.

У нашій парафії близько 20 волонтерів, більшість з них це наші парафіяни, але є також деякі православні, і протестанти. Коли люди, що живуть поруч, побачили, що в храмі працюють волонтери, то приєдналися до них і приходять уже майже 2 місяці, щоб щодня вантажити, відправляти посилки тим, хто потребує. Допомога іде військовим, інвалідам, які залишились одні. Вчора ми відправили допомогу дітям-інвалідам (паралізованим), які нині залишились у скрутному становищі. Отже, для нас це наш соціальний фронт.

Папа Римський особисто передав декілька автомобілів швидкої допомоги до українських лікарень. Наше монаше Згромадження місіонерів Облатів Марії Непорочної передало два автомобілі швидкої допомоги, а також багато медикаментів для поранених.

Крім того, церква має духовний фронт, який є також важливим, а це молитва на розарії. Щодня ми збираємо в костелі чимало людей і щодня ті, хто не може воювати, долучаються до молитви. Ми п’ять разів на день молимося за нашу батьківщину, за нашу перемогу. Цією молитвою підтримуємо і наш уряд, і кожного військового.

У нас є ініціатива. У кожного парафіянина в церкві є ім’я солдата, він безперервно молиться за нього, щоб Бог його зберіг, щоб він повернувся живим до своєї родини.

— Дякуємо за розмову!