Ваші діти страждають! — відкритий лист гомосексуальної активістки

Хезер Барвік, яку з двох років життя виховували дві лесбіянки, написала відкритого листа до ЛГБТ-середовищ. Вона прямо каже, що діти у гомосексуальних зв’язках страждають. Згадує, як сама, ще дівчинкою, потребувала батька.

Медіа усього світу підхопили цю справу. Про лист Херез писали «Daily Telegraph» і «CNSNews.com». Ось переклад її листа:

Дорогі члени ЛГБТ — ви раните ваших дітей!

Я любила партнерку своєї мами, але вона ніколи не могла заступити мені втраченого тата.

Члени ЛГБТ-спільноти, я ваша донька. Моя мама виховала мене разом зі своєю партнеркою на межі 1980-1990‑х. Із моїм батьком вони жили як подружжя досить недовго. Перед заміжжям мама цілком усвідомлювала свою орієнтацію, але часи були інші. Так я опинилася там, де опинилася. Можете уявити, наскільки ускладненою була та ситуація. Мама полишила тата, коли мені було два чи три роки, аби дати собі шанс на щасливе життя з кимось, кого насправді кохала, — з жінкою.

Мій батько не був хорошою людиною, він жодного разу після розставання не постарався нас провідати.

Вам про щось говорить книжка «У Хезер дві мами»? (Популярна у США книжка 1989 року випуску, яка схвально оцінює гомосексуальний зв’язок. — Ред.) Це було моє життя. Моя мама, її партнерка і я жили у малому приміському будиночку. В милій,доброзичливій і толерантній околиці. Партнерка мами ставилася до мене як до власної доньки. Разом з усіма наслідками цього я прийняла також її знайомих геїв та лесбіянок. А може, то вони прийняли мене?

Так чи інакше, я постійно відчуваю, що гомосексуалісти — мої друзі. Я дуже багато чого від вас навчилася. Ви навчили мене танцювати! Дали мені приклад, що не можна боятися інакшості, і що треба твердо стояти на своєму, хоч би й стало самотньо.

Зважуючись на цей лист, я виходжу з укриття — хочу сказати, що не підтримую гомосексуальних подружжів. Але з таких причин, про які ви, можливо, не думаєте.

Діти потребують мами і тата

Це не тому, що ви гомосексуалісти. Я вас люблю. Мою причину становить природа одностатевих зв’язків.

Підростаючи, маючи вже навіть 20 років, я підтримувала і лобіювала справу подружжів геїв та лесбіянок. І тільки щоразу довший кінець мого дитинства дозволив мені набрати дистанцію щодо цього досвіду та спокійно обдумати довготривалі наслідки одностатевого батьківства. Лише тепер, коли я маю досвід взаємної любові моїх дітей та їхнього батька, я оцінила красу і мудрість традиційної сім’ї.

Гомосексуальне подружжя затримує доступ до одного з батьків і переконує, що цей хтось — неважливий. Що все «усе одно». Але це не так — багато з нас, багато з ваших дітей жорстоко зранені. Неприсутність батька створила в мені велику пустку. Я підростала в оточенні жінок, які стверджували, що не хочуть або не потребують чоловіків. Однак як маленька дівчинка я щодня прагнула тата. Це дивно і проблемно — мати таке глибоке прагнення, щоб тато був, коли живеш у світі, просякнутому запереченням таких потреб. Інколи я ненавиділа тата, що його нема, а інколи ненавиділа себе, що я його прагну. Навіть нині частина мене плаче при спогадах про його відхід.

Я не кажу, що ви не можете бути добрими батьками. Ви можете, і я мала одних із найкращих. Також я не кажу, що мати гетеросексуальних батьків — це гарантія щастя. Відомо, що існує мільйон способів, щоб сім’я розпалася: розлучення, покидання, використання чи смерть. Але як на сьогодні не вигадано нічого кращого, ніж сім’я, що складається з дітей, яких виховують обоє батьків.

Чому діти одностатевих пар не говорять цього прямо?

Гомосексуальне подружжя змінює визначення не тільки самого подружжя, але й батьківства. Воно просуває і нормалізує сімейну структуру, яка базується на відмові нам доступу до чогось принципово фундаментального й цінного, чого ми прагнемо усім серцем, водночас переконуючи, що нам це непотрібне, а майбутнє якось влаштується. Але воно не влаштовується. Ми поранені.

Діти розлучених батьків мають право сказати: «Мамо, тату, люблю вас, але ваше розлучення мене розбило. Зруйнувало мою довіру. Я постійно живу в переконанні, що це моя провина. Так тяжко жити на два доми».

Усиновлені діти мають право сказати: «Мамо, тату, я вас люблю. Але мені важко. Я страждаю від думки, що не знаю своїх батьків. Я почуваюся загубленим, мені тоскно».

Але ми не дістаємо права на такий голос. І це не тільки я, нас таких багато. Багато з нас бояться сказати про свій біль, оскільки ви чомусь не бажаєте слухати. Коли ми говоримо про рани, завдані нам гомосексуальним вихованням, ви або ігноруєте нас, або звинувачуєте у ненависті.

Тут не йдеться про ненависть. Зрештою, ви ж знаєте, як це буває, коли хтось вам навішує ярлик, який не має стосунку до реальності, тільки для того, аби заткнути вам рота. Я знаю, що багато хто з вас був і є затаврований. Я також бачила маніфестації з транспарантами на кшталт «Бог гордує педиками» або «СНІД лікує гейство». Я була там разом з вами! Плакала і поверталася з гірким безсиллям. Але то не я, не ми вигукували ті гасла.

Я знаю, що це важко, але ми мусимо почати розмовляти про це. Якщо хтось спроможний розмовляти про важкі справи — то це ми. Ви нас цього навчили.

За матеріалами: deon.pl

Джерело: CREDO