Від Пасхи до П’ятидесятниці

Пасхальну неділю відкриває період п’ятдесяти днів, який спочатку називався П’ятидесятницею, а пізніше, коли слово «П’ятидесятниця» було зарезервовано для самого п’ятдесятого дня після Пасхи, – «Пасхальним періодом».

З давніх часів цей період розглядався як один суцільний святковий день: ще Тертуліан називав його «найрадіснішим часом» – laetissimus spatium. Увесь цей час ніхто не постив і не ставав на коліна. Пасхальна неділя відкривала період, який є одною «великою неділею», «тижнем тижнів» (св. Василій Великий), а закінчується неділею П’ятидесятниці. У старозавітні часи свято П’ятидесятниці (п’ятдесятий день після юдейської Пасхи) було на рівні з трьома головними святами юдеїв (поряд з Великоднем і святом Кущів). Як й інші давньоєврейські свята, воно мало аграрне походження. Книга Левіт (Лев 23, 9) наказує приносити в жертву в цей день перші плоди землі. Подібні приписи можна знайти в Книгах Вихід (Вих 34, 22; 22, 16) і Второзаконня (Втор 16, 9). Усі античні землероби вірили, що сбір урожаю залежить не стільки від їхньої власної праці і передбачливості, скільки від благословіння богів. Звідси і звичай принесення в жертву богам перших плодів урожаю. Ізраїльтяни перейняли цей звичай у жителів землі Ханаан і приносили у жертву перші плоди Господарю Святої Землі – Богу Ягве. В апокрифічній Книзі Ювілеїв день принесення перших плодів названий «Святом Седмиць», а у Другій книзі Макавеїв (Мак 12, 32) вперше з’явилась назва, яка нас цікавить, – «П’ятидесятниця» (гр. Пентекосте). Для Йосифа Флавія («Іудейські старожитності», ІІІ, 232) і рабинів це було «заключне свято» – азерет, тобто свято, яке завершало цикл юдейської Пасхи (Песах).

Незадовго до народження Христа в іудаїзмі відбулася «історизація» традиційних свят: Свято Седмиць пов’язано з даруванням Закону на Синаї, а свято Кущів (відзначається восени) – з сорокарічним перебуванням Ізраїля у пустині після виходу з Єгипту. Ще раніше Пасха була пов’язана з Виходом з Єгипту. Втім, святкування П’ятидесятниці як «дня Тори» прийшло пізніше – починаючи з кінця І ст., коли не існувало вже Храму. Раніше цей день вважався «святом Завіту» у широкому розумінні (з Ноєм, Авраамом, Яковом і, нарешті, з Ізраїлем через Мойсея, що й відбулося на Синаї). Період п’ятидесяти днів після Пасхи зберіг своє значення у християнстві і переживали його як одна magna dominica («велика неділя»). Розділення колись єдиної П’ятидесятниці було пов’язане з виокремленням свят Вознесіння Господнього і самого дня П’ятидесятниці. Це сталося на Сході у 300-390 рр. З V ст. на Сході і Заході було вже відоме свято Вознесіння Господнього – свято сходження Ісуса на небесний трон і запорука Його Другого Пришестя. «Правила Святих Апостолів» (документ, написаний у Сирії у IV ст.) наказують святкувати у сороковий день після Пасхи Вознесіння, а в п’ятдесятий – зішестя Святого Духа. Літургійні форми після ІІ Ватиканського собору підтвердили статус П’ятидесятниці як фінального свята, «печатки Пасхи».

У неділю П’ятидесятниці Церква святкує Зішестя Святого Духа на апостолів і Церкву. У Римському Месалі 1970 р. ця подія розміщена у Пасхальний контекст: підкреслений зв’язок зішестя Святого Духа з місією Сина, Його смертю і воскресінням. Саме заслання Святого Духа стало увінчанням і завершенням Пасхальної тайни, здійсненої Христом справи нашого спасіння. Особливо чітко ця думка виражена у пре фації дня П’ятидесятниці. Літургія періоду П’ятидесятниці містить глибоку богословську ідею. Підкреслена єдність будівництва спасіння. Бог, Котрий свого часу звертався до Мойсея, відкрив Себе в Ісусі Христі. Літургійний рік досягає своєї кульмінації у Пасхальну ніч, але не зупиняється на ній. Період П’ятидесятниці – це розвиток благодаті Пасхальної неділі, а її плід – зішестя Святого Духа. Таким чином, П’ятидесятниця дозволяє осягнути порядок Одкровення Божого і етапи Історії Спасіння. Христос проголосив: «Ліпше для вас, щоб я відійшов. Бо коли не відійду, то Утішитель до вас не зійде. Якщо ж відійду, – пришлю його до вас» (Йн 16,7). Тим самим Ісус представляє Себе як Предтечу Святого Духа, а діяння Святого Духа розвиває і завершує будівництво Божого Слова. Метою домобудівництва Христового є зішестя Святого Духа. Слово стало плоттю, щоб ми могли прийняти Святого Духа (св. Афанасій).

Джерело: www.catholic-media.org