Вірність своїй парафії. Свідчення душпастиря, що служить у Херсоні
«Дуже часто ми молимося Службу Божу під час обстрілів, ми чуємо вильоти і ми не знаємо, чи це остання наша молитва, чи це пролетить далі від нас, чи це біля нас прилетить. Тому я особисто інакше почав сприймати тексти Служби Божої, іноді, дійсно, немов читаю їх востаннє», – зазначає в інтерв’ю для Радіо Ватикану – Vatican News отець Максим Падлевський, настоятель парафії Пресвятого Серця Ісуса Христа в Херсоні.
У цій парафії отець Максим служить приблизно сім років, але тут його знають з дитинства, бо, як не дивно, це його рідна парафія: тут він був міністрантом і тут отримав дияконські й пресвітерські свячення. Коли сім років тому тогочасний єпископ Броніслав Бренацький попросив отця Максима прийти сюди настоятелем, то він не дуже хотів, бо як кажуть “Немає пророка у своїй вітчизні”, але прийняв це призначення з послуху. Як виявилося пізніше, цей зв’язок молодого священика зі своєю парафією особливо проявився у критичний момент.
Майже не буває дня, коли б не надходили трагічні новини про обстріли Херсонщини російськими військовими. Храм Пресвятого Серця Ісуса Христа в Херсоні розташований неподалік берега Дніпра, тому священик не тільки чує звуки пострілів, але й навчився розпізнавати їхній напрямок. «Я чую ці постріли, які вилітають з лівого берега, і розумію, що вони летять через мене в сторону міста, в глибину… відчуття дуже неприємні, – ділиться настоятель. – Я усвідомлюю, що відбувається щось дуже погане, і лише пізніше читаю про це в телеграм-каналі, чи дізнаюся через знайомих або через парафіян. Важко описати словами свої переживання: іноді ти нічого не можеш зробити, тільки можеш піти в храм і помолитися за тих людей, які переживають страждання, терпіння, або, на жаль, померли».
Перед початком повномасштабної війни в римо-католицькій парафії в Херсоні з отцем Максимом Падлевським служили ще два священики. 25 лютого отець Максим виїхав з міста зі службових причин, але відразу хотів повернутися до своєї парафії, але зрозумів, що це неможливо. «Але всередині завжди була думка, що я мав бути на місці», – розповідає він. На парафії залишився тільки один із священиків, бо інший також виїхав. «Окрім того, що я священик і настоятель, це також і моя рідна земля, я тут народився, я тут був, це моя рідна парафія, – підкреслює отець Максим, пояснюючи, що спонукало його повернутися. – Ну і також братерська підтримка: я розумів, що для отця перебувати самому на цих територіях важко».
Незважаючи на окупацію, отцеві Максимові Падлевському вдалося повернутися до Херсона у серпні 2022 року. «Моя поява тут на парафії позитивно здивувала людей, – пригадує він. – Для них це був немов подих свіжого повітря. Люди, насправді, цінували і загалом цінують присутність священика у таких важких ситуаціях. Важливо зазначити, що багато з людей залишалися в Херсоні не просто тому, що так захотіли: в кожного – своя історія, своя особлива життєва ситуація, наприклад, у когось хвора мати чи інша особа, яку вони не можуть залишити, або якісь родинні обставини. Тому ці люди залишилися тут немов би заручниками обставин, в розмові з ними відчувається, що вони щодня вдячні за те, що священики – з ними. По суті, ми здійснюємо наше звичайне служіння, як і до війни, але люди тепер почали по-іншому сприймати той факт, що вони мають можливість прийти до храму, який відкритий, прийти на Службу Божу, посповідатися».
Війна, за словами отця Максима, спонукає переосмислити і по-новому оцінити багато речей. «Я по-іншому переживаю молитву, Службу Божу, – ділиться він. – Навіть коли читаю текст, який роками читав щодня, здається, що він той самий, але дуже часто ми молимося Службу Божу під час обстрілів, ми чуємо вильоти і ми не знаємо, чи це остання наша молитва, чи це пролетить далі від нас, чи це біля нас прилетить. Тому я особисто інакше почав сприймати тексти Служби Божої, іноді, дійсно, немов читаю їх востаннє».
Священик зазначає, що змінилося також розуміння довіри до Бога, бо одна річ – знати про це з теорії, а інша річ – «коли ти це практикуєш, коли, наприклад, в окупації їдеш до хворих зі святим Причастям недалеко від фронту, лише тоді з боку російської окупаційної влади, війська, і ти просто кажеш: “Боже, на все Твоя воля”». «І дійсно, Бог донині постійно проявляє Себе через різні події, різні ситуації, де була також небезпека смерті, чи інші небезпеки, і Господь завжди провадить туди, де я потрібний», – додає він.
Настоятель парафії Пресвятого Серця Ісуса Христа в Херсоні розповів, що незважаючи на окупацію, їм вдалося продовжувати душпастирську діяльність: відправлялися Святі Меси, відбувалася катехизація дітей і приготування до Першого Причастя. В той період навіть був уділений один церковний шлюб.
Найважче для молодого священика, як і для всіх українців, це бачити страждання людей. Він розповів, що нещодавно їздив відвідати хвору літню особу в селище Білозерка, яке чотири дні перед тим зазнало значних обстрілів. «Я приїхав зі святим Причастям до хворої бабці, і ти дивишся на цю родину, на їхні переживання. І я розумію, що як священик я допомагаю, натомість, як людина, досить важко знайти якісь слова втіхи чи підтримки, іноді потрібне просто мовчання».
Відповідаючи на запитання про те, що йому додає надії на майбутнє, отець Максим заначив: «Чесно вам скажу, я не дуже дивлюся назад, не дуже дивлюся вперед, але просто розумію, що треба робити і виконувати покликання, яким я можу служити іншим людям як священик. Мене тримає Ісус Христос, я регулярно читаю Святе Письмо. Не знаю, як це пояснити…мабуть, це Божа благодать. Просто, регулярно практикую духовне життя, тобто виконую те, що я маю робити, але стараюся робити це не автоматично, але підійти до цього максимально відповідально. Напевно, тільки Бог дає сили, бо по-людськи, дивлячись в минуле, я би, мабуть, не хотів ще раз пережити те, що пережив, але, з іншого боку, я не жалію ні хвилини, ні дня, що я тут є і що я міг приїхати сюди. Єдине, про що я жалію, то це, можливо, про те, що я зміг повернутися сюди так пізно».
About The Author
