“Війна перебуває у живому тілі нашого народу”, – Архиєпископ Клаудіо Ґуджеротті

Проповідь Апостольського Нунція Архиєпископа Клаудіо Ґуджеротті у тиждень молитов за єдність християн. 22 січня, Собор Святого Олександра, Київ.

Дорогі брати і сестри! Як нагадує нам перше читання (Іс 8,23 – 9,3), є темрява на землі. Ми бачимо, як у цьому світі стає щораз важче віднаходити злагоду і братерську любов. І ми мовчимо про це не тому, що чули розмови про якісь далекі труднощі, а тому, що маємо війну вдома – війну, до якої доторкаємося безпосередньо, рану, яку гоємо. І це означає, що війна перебуває у живому тілі нашого народу.

А ми, християни – де ми перебуваємо? Ми всі мали би бути згуртовані зараз, щоби принести утіху і розраду тим, хто переживає біду. Бо якщо ми віримо в Ісуса Христа – у пораненому тілі нашого брата є Божа присутність. А ми натомість де є? Ми дискутуємо, сваримося, намагаємось побачити, хто має бути перший і хто останній. Чи це є воля Божа? Ми чули різкі слова Апостола Павла: “Я є Аполосів, я є Павлів. Але чи апостол Павло або Аполос померли на хресті за вас?” Натомість у Євангелії ми бачимо унікальний приклад Ісуса. Ісус, із любові і в пам’ять про Івана Хрестителя, проповідника навернення, продовжує проповідувати навернення також і після його смерті. І йде проповідувати на ті території, де разом живуть євреї й погани. І всіх закликає до навернення. А потім йде і обирає апостолів, і каже їм лише одну річ: “Ідіть за мною!”. Бачите, дорогі мої брати і сестри, ми у цьому світі маємо лише одне право: право служити і слідувати за Ісусом. Усі інші права є другорядними. Натомість ми побиваємося за усі другорядні права, але не за право слідувати за Христом!

Є один зі славетних авторів Вірменії, Нерсес Ламбронський, який виголосив промову на Соборі в Кілікії, що розглядав можливість єднання Вірменської і Грецької Церков. Він сказав усім тим, хто там зібрався: “Ви поставили всі ваші традиції на місце постаті Ісуса. Ви забули про Бога і на перше місце поставили ваші відмінності”. І він коментує той самий текст святого Павла, що ми з вами сьогодні чули (1 Кор 1:10-13). Уявляєте, це було на перетині 12 та 13 століття. Скільки часу триває ця розділеність! А ми далі лишаємося на тому самому місці, бо і сьогодні кажемо ті ж слова, що казали тоді. Трони є набагато важливіші за хрест. І саме тому це Богослужіння, на якому сьогодні молимось, – покутне. Ми мали би посипати нашу голову попелом.

Господь сотворив прекрасний і величезний сад. Про цей образ теж розповідає Нерсес Ламбронський. Він каже, що у цьому саду є багато різних квітів, і саме їхня відмінність творить невимовну красу цього саду. А ми – навпаки! Ми захотіли все квіткове розмаїття замінити однією-єдиною квіткою. І якщо якась квітка інакша за нашу, то кажемо, що її треба позбутися. Це насправді відповідає логіці цього світу, але немає нічого спільного з логікою Божою.

Поміркуймо, якби в нашій країні всі християни мали бажання забути про свої чвари і почали би просто служити українському народові – чи не думаєте, що ця війна вже би закінчилась? Чи сила любові не змогла би вже давно перемогти цей жах ненависті і протистояння? Натомість подеколи саме ми запалюємо цей вогонь протистояння. І відповідатимемо перед Богом за цей гріх. Бо голос нашого брата Авеля кричить із землі до Бога. І ми не зможемо відповісти на питання, де є твій брат: “Хіба я є сторож брата мого?” Так, дорогі мої брати і сестри, ми є ті хоронителі нашого брата. І якщо ми не оберігаємо нашого брата, то перетворюємося на його вбивцю.

Слідувати за Христом – наше завдання. І коли апостоли, згідно з Традицією, після Зіслання Святого Духа, пішли проповідувати Євангеліє по всьому світові, чи ви чули, щоб вони хоча б один раз почали сперечатися між собою, хто мав би йти в те чи інше місце, а хто – ні? Ми пригадуємо євангелізацію і проповідництво апостола Андрія, першого покликаного до цієї землі. У Римі – апостоли Петро і Павло, у Вірменії – апостоли Варфоломей і Тадей. І думаєте, у них був час сваритися між собою, коли вони проповідували Євангеліє? Навіть апостол Тома доходить аж до Індії. І всі ми, християни, пригадуємо імена тих апостолів, які, відповідно до Традиції, принесли на нашу землю першу звістку про спасіння. Чи ми вихваляємося у наших відмінностях, бо відмінні були апостоли? Чи навпаки ми ще більш з’єднані, бо всі апостоли були апостолами єдиного Господа нашого Ісуса Христа?

Після багатьох років і багатьох століть, дорогі брати і сестри, ми і далі перебуваємо у цьому стані. Сьогодні, як ніколи, ми зрозуміли лише одну річ: що єдність Церков – це Божий дар. Бо саме Бог буде тим, хто прихилить наші серця і зруйнує наші амбіції, наші прагнення бути першими. Ми – учні того, хто навчив нас бути останніми. Тільки Дух Святий, що наповнить нас, зможе навернути наше серце.

Отож, слідуймо за словами Господа Ісуса, який, проходячи через землі розбіжностей – Завулона і Нафталіма, каже: «Наверніться!» Тільки навернувшись, опинимося вкінці в тому самому місці. Коли не будемо більше думати, начебто політика є те, що нас об’єднує, чи наші балачки, чи наші зустрічі, чи наші формальні справи… А лише серце, впокорене у покаянні, яке зворушує Господа, аби зробив чудо. Сьогодні можемо лише сказати: “Господи, в нас не вийшло. Тільки Ти! Тільки Ти можеш зробити те, чого ми не можемо зробити. Що більше ми дивимося на землю, то більше починаємо розділятися. І що більше дивимося на небо, то більше прагнемо, щоби Ти зробив те, чого ми поки що не можемо”.

Я сьогодні є надзвичайно втішений тим, що між нами є Архиєпископ Маркос. Ми разом молимось. Я перебував дев’ять із половиною років у Вірменії як Апостольський Нунцій. І хочу розповісти вам одну історію, що є для мене прикладом.

Коли помер Святіший Отець Іван Павло ІІ, я був у Вірменії і служив Святу Літургію за упокій його душі. Я приїхав до маленької вірменської католицької церкви у Єревані, і в той момент отримав телефонний дзвінок. Це був Його Святість Карекін ІІ, глава Вірменської Апостольської Церкви, який зателефонував до мене і запитав: «Де ти є?» Я відповів: «Ваше Святосте, ми якраз починаємо Святу Літургію за упокій усопшого Івана Павла ІІ». А він мені відповідає: «Я теж хочу відслужити Літургію за упокій Івана Павла ІІ. Прийди до мого катедрального собору. Ми запросимо уряд і всіх послів. Я відслужу Святу Літургію за Папу, а наприкінці ми разом з тобою відмовимо молитву за упокій його душі. Потім у тронному залі я приготую великий банкет і ми сядемо разом, а усі посли і урядовці прийдуть, щоби висловити слова співчуття з приводу смерті Папи тобі і мені”. Так усе і сталося.

Того дня я насправді відчув, що означає бути братами у Христі. Що означає серце, яке переступає обмеження людського розуму і доходить до розуміння суті віри. А нам натомість часом у певних церквах навіть важко перехреститися, бо не знаємо, яка буде реакція людей тієї іншої церкви. Невже ми думаємо, що в цьому є вияв нашої віри? Отож, благаймо Бога, щоб із середини зворушив наші серця до покаяння! Бо ця Євхаристія, яка все може, ця Євхаристія, яка обмиває нас від гріхів, ця Євхаристія, яка дарує нам Тіло Христа, щоби ми всі стали єдиним тілом, могла би зреалізувати ту мрію, до якої прагнули численні генерації християн і яку наша мізерність спромоглася би здійснити.

Нехай Господь наверне наші серця! Нехай подолає нашу гордість! Хай Бог допоможе нам побачити у відмінностях наших традицій той прекрасний Божий сад із розмаїттям квітів, і в якому ми насолоджуємося тим, що інші квіти такі ж прекрасні, як і наші. Знаєте, як називатиметься цей сад? Цей сад буде називатися Небом!

 Амінь.