Владика Діоніcій (Ляхович) розповів про своє покликання та служіння

З-поміж інших єпископів владика Діоніcій вирізняється своєю упевненою поставою. Завжди стриманий, зовні виглядає спокійним, говорить виважено і на одній ноті. Коли спілкуєшся з таким єпископом, то думаєш, що в такого, як він, покликання було «давно викарбуване на небесах». І вже точно він не знав перешкод на шляху до свого покликання, як священика й монаха.

Та ні! Зовсім все не так…Його шлях, як священика, монаха і єпископа – далеко небезтернистий, сповнений, як глибоких переконань, так і сумнівів. Може тому він тепер так упевнено і відважно говорить про свій досвід.

* * *

Майбутній єпископ, а тоді ще Павло Ляхович, народився 2 липня 1946 року в Помбасі, провінція Ітайополіс, штат Санта-Катаріна в Куритибі (Бразилія). Сам себе вважає третім поколінням українців, які народжені в Бразилії. У побожній родині Ляховичів спілкувалися виключно українською мовою. Не рідну португальську маленький Павло навчився в школі. «Мама нас малих заставляла молитися. Ми не лягали спати доки всі разом не помолилися. А нас було дев’ятеро, серед яких я був найстаршим сином своїх батьків і внуком своїх діда та баби. Оскільки був найстаршим, то всіх клав спати», – пригадує він.

У родині хотіли, щоби хлопчик став священиком. З цього приводу владика Діонізій згадує епізод із дитинства, який назавжди залишився у його серці: «Якось, коли дозрів перший кавун, мій дідо одну його половину залишив удома, а іншу – приніс мені і сказав: “Це – для майбутнього священика”». Батьки теж сприяли тому, щоби юнак навчався в семінарії: «У нас був священик, який набирав хлопців до малої семінарії. Він на мене навіть не звернув уваги. Але мої батьки попросили його і він взяв таки мене на навчання». Ту першу мандрівку від свого батьківського дому до семінарії владика Діоніcій пам’ятає і сьогодні: «Ми їхали далеко каньйонами, близько 250 км. Кермував автівкою один українець. По дорозі ми зупинилися в однієї пані (нас було 20 хлопців). Та жінка подивилися на усіх і сказала: “З усіх вас вийдуть гарні священики, тільки з цього (показала на мене) нічого доброго не буде». Мені було прикро…», – пригадує він.

Після навчання в духовній семінарії отців-василіян в Іваї, він вступає до Чину Святого Василія Великого в Бразилії 1962-го року. Згодом, продовжує підготовку до священства у вищих католицьких навчальних закладах Бразилії.

Здавалося, нічого не заважає уже монаху Діоніcію стати священиком. Та перед самим свяченнями він просить настоятелів дозволу попрацювати на цивільній роботі, аби побачити, яким є життя поза монастирем. Тоді ж він їде працювати в Німеччину на автозавод Mercedes-Benz. «Визнаю, були різні думки перед свяченнями. Навіть думав залишати життя в монастирі. Але я таки став священиком. І цей крок був глибоко усвідомлений», – зізнається єпископ. Попри працю на автозаводі Діоніcій продовжує вести глибокі розмови із Богом. І таки приймає рішення не жити тільки для себе, а жити з Богом: «Пам’ятаю той момент, коли єпископ уділяв мені Таїнство священства, ставлячи руки на мене. Тоді я подумки присягав Богові, що буду там, де Він мене покличе. Тоді направду було найвище моє спілкування із Богом», – пригадує момент (8грудня 1972 року) свого священичого рукоположення з рук Єфрема (Кривого), єпископа Куритибського УГКЦ.

Перші чотири роки священства о. Діоніcій не мав сталої парафії для служіння. А потім він зайнявся викладацькою справою. «Тоді я знову духовно переживав своє покликання. Я поїхав до Рима на два роки, аби вивчати атеїзм, – розповідає далі він. – Я хотів знати, як правильно відповідати на закиди атеїзму».

1991-го року, коли Україна здобула незалежність, відроджувалася УГКЦ, а з нею монаші чини та згромадження. «Мене покликали до України допомагати. То був важкий час… нічого не було. Монастир був розбитий. Пам’ятаю я служив Божественну Літургію в монастирі в Крехові, падав сніг, а в чаші замерзало вино. Я так замерз! Мене відтирали у шпиталі», – ділиться він.

В Україні він допомагає заснувати семінарію отців-василіан у Жовкві, працює викладачем філософії в Івано-Франківському теологічно-катехитичному інституті (пізніше — теологічна академія). Згодом переїздить у монастир, що в Золочеві, на два роки: «Тут я знову займався викладацькою справою. І виснажився. Я вирішив повернувся у Бразилію через Німеччину (тут жив мій двоюрідний брат». Там я підлікувався. А з Німеччини поїхав до Рима, де відбувалася наша монаша капітула. На ній мене обрали головним настоятелем. Тож так виходить, що я до Бразилії не доїхав, а залишився в Римі». З 1996 до 2004 року о. Діоніcій був протоархімандритом Чину Святого Василія Великого.

Одного разу в Україні відбувалася конференція монашества. Тому священик знову приїздить на українську землю у 2004 році: «В Україні мене призначили ректором семінарії отців-василіан у Львові. Я такого не планував, не мав навіть достатньо речей із собою. А ще згодом Блаженніший Любомир, тодішній Глава УГКЦ, призначає мене своїм помічником». 26 лютого 2006 року в Прудентополісі (Бразилія) у храмі священномученика Йосафатавідбулася його єпископська хіротонія. Головним святителем був Блаженніший Любомир, а співсвятителями —Стефан (Сорока), Митрополит Філадельфійський, та Єфрем (Кривий), Єпарх Куритибський. Із 2006 до 2008 року владика Діонізій був куріальним єпископом Верховного Архиєпископа УГКЦ, керівником Патріаршої курії, відповідальним за церковні громади в країнах, де немає структур УГКЦ, голова Відділу душпастирства емігрантів, голова Сенату Українського католицького університету. 19 січня 2009 року Папа Римський Венедикт ХVI призначає єпископа Апостольським візитатором для українців-католиків в Італії та Іспанії.

Попри те, що здавалося би, тут УГКЦ є ближче до Апостольського Престолу, не бракує тут викликів і випробувань. Причина, насамперед, в тому, що в Італії та Іспанії УГКЦ не має жодної церковної структури. УГКЦ на цій території належить юрисдикції місцевих католицьких єпископів: «А я, як візитатор, маю завдання відвідувати парафії і звітувати про стан справ в них. Попри це я опікуюся ними. В Італії є 140 наших спільнот, 50 сталих священиків, в Іспанії є також наші спільноти і 20 священиків. Тож немає такої неділі, яку би я провів вдома. Я постійно в дорозі». Крім цього, не всі католицькі єпископи усвідомлюють потреби душпастирської опіки над українськими мігрантами тут. Тому не завжди погоджуються із присутністю греко-католицьких священиків на певних територіях. Зокрема, така ситуація в Неаполі, де найбільше українців, але немає можливості повноцінного служіння там. Так само і в Мілані, де дозволено поки-що почергове служіння священиків, у той час, як в місті п’ять храмів є православними. «Та все ж Папа дав зелене світло на створення структур УГКЦ в Італії й Іспанії. Процес почався…», – повідомляє єпископ.

За спостереженнями єпископа, про парафії УГКЦ в Італії та Іспанії можна ствердно говорити, як про «живі». «Повірте, тут церковне життя можливо динамічніше, аніж в Україні. Бо приходять до храму мігранти з явними проблемами, за які щиро моляться».

На думку владики, жива парафія – це, найперше, сопричастя між самими священиками. У той час, як єпископ має бути їм батьком, братом і другом. Щоби священики не боялися його, а він – їх. Щоби вони були в безпосередньому зв’язку. «Жива парафія – це сопричасне життя взаємної допомоги», – вважає він. І головною складовою живої парафії є Літургія: «Бути на Літургії – привілей, бо небо сходить на землю, а ми підносимося на небо в інший вимір життя, де немає печалі, прокльонів, роботи».

Тож, з розповідей Апостольського візитатора, бракує священиків в Італії й Іспанії через велику мігрантську хвилю. Та, за його словами, душпастирі повинні самі усвідомити, що, якщо вже і їдуть в ці країни служити, то не на заробітки, а на місії. «Саме тому жива парафія розпочинається від формації самого священика», – підсумовує владика.

Руслана Ткаченко