Владика Ігор Возьняк: «Був готовий до служіння у підпіллі до кінця життя. Але повірив, що ми побачимо, як наша Церква вийде з підпілля. І сталося по вірі…»

Так були узаконені репресії проти греко-католиків, сотні священників, які не відреклися від віри, були вислані до Сибіру й у Казахстан. Проте всі ці роки Церква жила — і на поселеннях, і у Великій Україні. Про останні десятиліття духовного життя у підпіллі згадує владика Ігор Возьняк, архиєпископ і Митрополит Львівський.

«Тоді, у 70-ті, трудно було навіть думати про вихід із підпілля… Союз був могутній і те, що ця стіна впаде, видавалося неможливим. Тому я був готовий до такого служіння до кінця свого життя. Але, пам’ятаю, як отець Михайло Винницький, повернувшись після четвертого засудження, сказав: „Ми ще побачимо, як наша Церква вийде з підпілля…“. Я тоді дуже перейнявся цим і повірив. І — сталося по вірі…»

Батько владики Ігоря — також підпільний священник

Владика Ігор Возьняк був причетний до такого служіння фактично з самого дитинства. Підпільним священником УГКЦ був і його батько.

«Тато був учителем початкової школи у селі Липниці (Миколаївський район Львівської області — Ред.), — розповідає він. — Наша родина винаймала помешкання, мала позику на хату, нас було четверо дітей… І от, то був 1964 рік, я був у п’ятому класі, під вечір, до нас до хати прийшли двоє: нічого не кажучи, посвітили ліхтариками, побачили дві наші ікони, й пішли. І почалося: у районній газеті з’явилася стаття про тата — що „учитель молиться“, почали вимагати, аби тато зняв ікони, публічно відрікся, інакше знімуть з роботи… Тато не зняв. У районі була велика педрада, з голосуванням. Тато мав надію, що все-таки люди не голосуватимуть за його вигнання, але так не сталося: голосували навіть татові друзі — такий був страх… І тато пішов працювати до колгоспу, на тяжкі роботи, бо була вказівка — в жодному разі не призначати його навіть ланковим… Але ікони ми не зняли, а у татовому житті з’явилися люди з церковного підпілля. Часом їздив до Львова, де таємно зустрічався із отцем Михайлом Винницьким, іншими священниками… Часом брав з собою і мене, і я зрозумів, що тато готується до священства. Ми не знали, коли його висвятили — то був, мабуть, січень 69-го, бо отець Михайло нам сказав: „Ваш тато — священник, у вас в хаті будуть служби Божі, але говорити про це нікому не можна…“.

Владика розповідає про квартиру на вулиці Лісній, під Високим Замком у Львові, де збиралися отці-редемптористи, які були переслідуваними, але дуже активними у підпіллі, і до яких приєднався і його батько. Серед них був єпископ Василь Величковський — місцеблюститель митрополита Йосипа Сліпого, проголошений блаженним папою Іваном Павлом ІІ. Редемптористи вели підпільну апостольську діяльність, діяла підпільна духовна семінарія.

«Тато був вимогливим: вдома щонеділі ми читали катехизу, він давав нам книжки про життя святих, — згадує владика Ігор. — Напевно, то були перші струни, якими Господь скеровував моє покликання… .Тато часто брав мене з собою до Львова — і на ті підпільні зібрання також. Якось ми зайшли до костелу, де правив службу отець Рафаїл Керницький (римо-католикам у ті часи дозволено було служити легально — Ред.), і я почув його проповідь — польською, тож майже нічого не розумів, але це вдарило, вразило, і я подумав, що теж хотів би проповідувати — українською мовою…».

Осередок підпілля УГКЦ — квартира отця Михайла Винницького

Пізніше, після служби в армії у Казахстані, Ігор Возьняк знайшов у Львові роботу й тимчасово замешкав у отця Михайла Винницького, на вулиці Марка Вовчка, — у його помешканні був один із осередків підпілля УГКЦ. Бачив його щоденне священниче подвижницьке життя, і це лише підкріпило рішення вступити до підпільного монастиря Чину Найсвятішого Ізбавителя. В 1974 році розпочав новіціят, а наступного року склав перші обіти й почав вивчати філософію та богослов’я у підпільній семінарії.

«Нас збирали десь раз на два тижні — залежно від можливостей із помешканням, — згадує владика. — Приходили по двоє-троє, наш магістр говорив з нами про новіціят, читав правила і науку, сповідав, служив Службу Божу, і ми по одному розходилися…»

Підпільне семінарійне навчання у Вінниці

У 1977-му брат Ігор Возьняк переїхав до Вінниці, щоб продовжити навчання у підпільній семінарії редемптористів, де викладали подвижники ЧНІ, які на той час пройшли по два-три терміни ув’язнень і заслання, — Григорій Мисак, Степан Яворський, Михайло Хрипа, Филимон Курчаба, Роман Бахтиловський.

«Політичних і релігійних осіб, які відбули заслання, не пускали за Збруч — проживати у Львові чи Тернополі легально вони не могли, — розповідає владика Ігор. — Підпілля УГКЦ і, зокрема, згромадження ЧНІ підтримували отців, які осіли у Хмільнику, Вінниці, інших містах по той бік Збруча, і посилали до них на допомогу і виховання молодих священників і монахів…».

Святе Таїнство Рукоположення та перші роки священства

У 1980-му Ігор Возьняк склав семінарські екзамени і прийняв свячення від митрополита Володимира Стернюка, у Львові, в його помешканні на вулиці Туган-Барановського (колишня Чкалова).

«Рідні ще довго про це не знали — дізналися згодом, бо спілкувалися з отцями, — розповідає владика Возьняк. — Повернувся до Вінниці, але не мав там можливості служити для вірних, пізніше перебрався до Тернополя, де був паламарем у римо-католицькому костелі, й це давало можливість нелегально уділяти вірним греко-католикам Святі Таїнства…».

Вихід УГКЦ з підпілля

Отець згадує часи виходу УГКЦ з підпілля — зокрема, березень 1989 року, коли Церква уже вийшла з підпілля, і набрав сили рух за її легалізацію. Шестеро греко-католицьких священників вирушили до Москви, щоб подати заяву до президії СРСР щодо офіційної реєстрації Церкви. У складі тієї делегації були єпископи Филимон Курчаба, Софрон Дмитерко та Павло Василик і священники Григорій Сімкайло, Володимир Війтишин, теперішній митрополит Івано-Франківський, та Ігор Возьняк, нині митрополит Львівський.

«Ми прийшли до приймальні у священничому вбранні, і це саме по собі викликало шок, тому що наша Церква була забороненою з 1946-го року, — розповідає владика Ігор. — Ми знали, що Горбачова немає — у той день він поїхав до Китаю, і хотіли зустрічі з Лук’яновим (голова ВР СРСР, учасник ГКЧП — Ред.). Кілька днів приходили до тієї приймальні, нам щось обіцяли, хоча ми знали, що це відмовки, і, врешті, відмовили. І ми вирішили оголосити протест і голодування — доки нас не приймуть. Приїхали журналісти — американські, німецькі, французькі, вістка швидко розійшлася. Ми залишалися у тій приймальні. Приїхали три „воронки“, повно міліції і представників КДБ, нас хотіли забрати у психлікарню. Але ми були не самі — були й іноземні журналісти, й дисиденти…».

Але робочий день закінчувався, приймальня закривалася, і священників могли «забрати» за іншою статтею. І вони пішли на Красну площу — у єпископських мантіях і рясах з панагіями і хрестами. Можна собі явити, яке враження все це справило на червону Москву і іноземних журналістів. Саме там було зроблене знамените фото шести священників на тлі собору Василія Блаженного — випадкове фото, яке стало історичним.

Тоді священників умовили поїхати додому, в Україну, пообіцявши — «ми сообщім о рєшенії». Але хвилю протестів і вимог — і щодо Церкви зокрема, уже було не спинити. На Арбаті розпочалося голодування вірних і дисидентів…