Я ріс із двома мамами

Мене виховували мама та її партнерка, я жив із ними від 1979 до 1990 р.р. Вони мали власні будинки, однак ми проводили разом усі вікенди у трейлері, ретельно схованому в одному з парків за 50 хвилин їзди автівкою від нашого міста.

Як наймолодший із біологічних дітей своєї матері, я єдиний провів дитинство без батька. Після того, як діти її партнерки переїхали до іншого міста, вступивши до коледжу, ця жінка перебралася до нас. Я жив із ними обома аж до смерті моєї матері. Мені виповнилося тоді 19. Я був єдиним з усіх моїх братів, хто пізнав те, що сьогодні ми називаємо «гомосексуальним батьківством».

Рости з двома мамусями-лесбійками було дуже складно, та зовсім не з огляду на упередження оточення. Наші сусіди й гадки не мали, що діється у цьому домі. Для стороннього спостерігача усе виглядало цілком нормально: добре вихована дитина, що досягла неабияких успіхів у навчанні, закінчивши школу з відзнакою. Однак я був дуже збентежений. Коли твоє життя удома кардинально відрізняється від того, що ти бачиш у будинках твоїх однолітків, усіх, хто тебе оточує, фундаментальним чином вдаряючи у головні відносини, — ти почуваєшся дивним, не таким, як усі.

Я жив у незвичному домі, я був і фізично, й психічно здоровим, однак з огляду на такі умови почувався чужорідним у своєму середовищі. Мої однолітки вивчали неписані правила етикету та мови тіла у своїх родинах. Вони розуміли, що слід говорити за певних обставин, а що ні; вони знали соціальні механізми, чоловічі та жіночі моделі поведінки у суспільстві. Навіть якщо їхні батьки були розлучені (а так траплялося доволі часто), вони зростали, бачачи і жіночі, й чоловічі соціальні моделі. Вони знали, як бути відважними та безстрашними, а також знали, як підписувати листівки та подячні повідомлення, як бути ніжними й чутливими. Це моделі та стереотипи, звісно; однак цими стереотипами живе світ — навіть гомосексуалісти, — а тобі доводиться мати з ними справу щоразу, як ти залишаєш безпечний трейлер мами‑лесбійки і мусиш жити й працювати у цьому світі.

Я не бачив моделі поведінки чоловіка‑батька у своєму житті. Мою маму та її партнерку не можна назвати також повною мірою матерями, вони ними не були. Я не мав нічого, що б міг запропонувати своїм потенційним друзям, дівчатам чи хлопцям; я не довіряв іншим і не був чутливим до їхніх потреб. Мені важко було будувати й підтримувати відносини, натомість я легко відчужувався, ізолюючись від людей та стосунків. Багато геїв навіть не усвідомлюють, якою благодаттю є зростати у традиційній родині. Навітьколи вони борються зі своєю нетрадиційною орієнтацією, якщо йдеться про адаптацію у широкому соціальному просторі, — у них не виникає із цим проблем. Вони знають, як поводитися, що казати, як діяти. Усього цього вони вчаться удома. Моє життя вдома не було традиційним. Я дуже страждав з цього приводу; це важко буде сформулювати дослідникам та оформити у статистики. Нервовий і нетямущий, я видавася дивним для геїв та бісексуалів, які мають мало терпеливості до таких, як я. Я був таким же дивним для них, як і для осіб із традиційною орієнтацією. Життя важке, коли ти дивний! У мене мало друзів, я часто почуваюся так, наче не розумію людей з огляду на невисловлені статеві особливості, посили, що їх усі, навіть геї, які виросли у традиційних родинах, розуміють. Вони отримали це задарма.

Я й гадки не мав, як сподобатися дівчатам. Коли я виходив із маминого трейлера, мене одразу ж таврували через мою дівочу манірність і характерну мову, кумедний одяг та дивакуватість. Нічого дивного також, що в мене не було дівчини. У коледжі мені швидко пояснили, що я на сто відсотків маю бути геєм, і вибору в мене нема. Переляканий, а потім зранений смертю мами, я покинув коледж і потрапив у вир гей‑вечірок. Про темні сторони цієї дійсності я дізнався не з чужих слів… Зі мною діялися жахливі речі. У 28 я раптом зустрів жінку, і на превеликий подив мене самого та мого оточення, віднайшов себе у цих відносинах. Я називаю себе бісексуалом. Мені б довелося написати кілька книжок, аби пояснити свій шлях. Важко бути гетеросексуалом після майже 30 років, проведених у гомосексуальному середовищі.

Ніхто із ЛГБТ‑спільноти протягом 41 року мого життя й чути не хотів про мої переживання як дитини, на яку вплинули геї, як і про те, що вони внесли у моє життя. Першою людиною, яка мене почула, був професор Марк Реґнерус. Він також провів дослідження, що охопили 248 дорослих, яких виховували гомосексуальні пари. Вони мали змогу щиро висловити свої думки про своє виховання. Відповіді дорослих дітей, вихованих геями, були не на користь борців за рівні права для гомосексуальних пар. Як і моя, ці історії гідні того, щоб їх почули!

Шануючи пам’ять своєї матері, я не добираю слів, коли говорю про виховання дітей у гомошлюбах. Таким дітям важко щиро висловлювати свою позицію, вони бояться втратити прихильність батьків, їм важко бути вільними у своїх висловлюваннях; вони мають почуття провини. За спроби висловлюватися чесно, сказати те, що я думаю, мене переслідували — дослівно — десятиліттями.

Постає питання: звідки беруться діти у геїв та лесбійок? Очевидно, що вони з’являються унаслідок штучного запліднення, або ж їх виношують сурогатні матері; вони також можуть бути усиновленими. Ускладнює цю модель батьківства факт, що такі діти зачаті природнім способом у гетеросексуальних зв’язках батьками, які мають гомосексуальні нахили. Таким чином ламається створений ними стереотип щодо гомосексуального подружжя.

Не виникає сумнівів, що виховані гомосексуальною парою діти будуть схильні експерементувати у сексуальній сфері. Існує небезпека використання жінки як інкубатора для виношування дітей для гомосексуальної пари. Я повинен допомогти своїй дружині впоратися з наслідками післяпологової депресії. Я повинен узяти на себе обв’язки чоловіка й батька, бути вірним своїй дружині захищати своїх дітей, передовсім від драм, пов’язаних із розлученням. Це набагато складніше. Я запрошений назавжди відкинути свої егоїстичні прагнення. Батьки із гомосексуальними нахилами надзвичайно важко переживають свої обов’язки, адже намагаються виховувати дітей і перебувати у гетеросексуальному зв’язку, намагаючись не входити у спокуси чергового гомосексуального контакту.

Мене часто називають консерватором, однак я прибрав достатнього багато помешкань хворих, які померли від СНІДу, аби зрозуміти, що слід варто протистояти спокусам у сексуальній сфері: саме це має стати центром у кожному суспільстві. Секс може стати небезпечним не лише з огляду на віруси та інфекції, якими ми можемо заразитися, а також і через те, що він чинить нас вразливішими, ми стаємо ближчими до людей, які не люблять нас, вразливішими на горе, образу; ми можемо бути використані та покинуті; тому я — консерватор. Я прожив сорок один рік із відчуттям, що я дивна людина, що я дивак. Я розумію, що мій приклад активісти й поборники прав гомосексуалістів видалять як непридатний, недостовірний та незручний.

Бути дивним важко, без огляду на легалізацію одностатевих союзів: ти відчуваєш психічний тиск, утікаєш від нього в алкоголізм, наркотики, безвідповідальні сексуальні стосунки. На дітей, вихованих гомосексуальними парами, чекає важкий щлях; я знаю це з власного досвіду, я один із них.

Роберт Оскар Лопес, LifeSiteNews

Джерело: CREDO