Як бути добрим священником у часі новітніх викликів. Досвід професора з морального богослов’я

21 квітня Київська семінарійна спільнота мала можливість приймати у своїх стінах отця Еммануеля Аджіуса, римо-католицького священика з Мальти, який 35 років назад почав своє служіння для Церкви, а сьогодні розповідав нам про виклики служіння священика у часі, в якому живемо, особливо у моральній сфері, зокрема біоетиці.

Отець Еммануель є спеціалістом із морального богослов’я, одним із основних його зацікавлень є біоетика, сексуальна етика та богослов’я подружнього життя. Студії отець мав нагоду проходити у Мальті, Лювені, Тюбінгені та США. Окрім служіння у науковій сфері, о. Еммануель проводить лекції та зустрічі з питань біоетики у вечірній школі для медпрацівників. А з 2005 він є членом Європейської комісії з питань моралі та біоетики.

Основною метою лекції не було висвітлення питань та проблематики, які існують у моральному богослов’ї, натомість наш гість більше хотів поділитися власним баченням особи священика, та яким він має бути.

У першу чергу лектор наголосив на збереженні ідентичності священства, бо священик не є соціальним працівником, а його діяльність не може завершуватися на літургійних відправах, навпаки молитва має бути початком та основою, яка дає певність для всіх інших починань та служінь. Живий контакт із Богом є допомогою для збереження такої ідентичності. Однак у реаліях теперішнього суспільства, коли існує багато викликів як для священика, так і для людини світської, може бути досить важко мати такий стосунок із Христом.

Таїнство Євхаристії, яка є вершиною життя Церкви, має зберігати у собі перманентну торжественність, яку священик досвідчує на початку свого служіння. Існує певна крайність ввійти у певний рутинний цикл, коли найбільший дар стає буденністю.

Наступним викликом, на думку професора, є відчувати та переживати милосердя Боже. Святіший Отець часто акцентує свою увагу на милосерді Бога до людини. Отець Еммануель говорив, що у Божественній Літургії Йоана Золотоустого, яку він разом зі спільнотою молився, яскраво відчувається наголос на любові та милосерді Бога. Це милосердя не є чимось статичним, але має передаватися та демонструватися іншим.

Наступною складністю є інтелектуальний рівень, адже після багатьох років богословських студій існує крайність вважати, що ми багато знаємо, ми просвітлені наукою. Наслідком цього є сприймання людини через призму суддівства та нездорової критики. Але завданням священика не бути суддею, а тим, хто супроводжує людини у всіх випробуваннях, слабкостях та труднощах, які скрізь і завжди її переслідують.

О. Еммануель був у Львівський духовній семінарії Святого Духа і там йому запропонували дати пару лекцій на більш дискусійні питання, і це були питання гендерної ментальності. На думку професора, якщо ми сьогодні говоримо на дану тему, то варто брати до уваги, що життя не є одноманітне і варто це сприймати розважливо. Якщо говорити на цю тему у контексті життя Церкви, то неодмінно треба пам’ятати про милосердя Боже, яке поширюється на всіх без виключення.

Викликом для семінариста, вважає отець, є вміння бути готовим діяти у милосерді та остерігатися крайнощів або занадто все спрощувати, або навпаки, все ускладнювати та перебільшувати. Треба стати допомогою для інших і навчитися цього потрібно у семінарії.

Ще іншим викликом є вміння бути поруч, бути біля людей. У праці з людьми буває іноді важко, адже постає багато запитань, на які треба мати відвагу правильно й корисно відповісти. Нашою еклезіологією має бути вихід поза церкву. Ми є Церквою, яка виходить за межі храмових стін і шукає тих, хто знаходиться на периферії та окраїнах. Папа Франциск у апостольському повчанні «Радість Євангелія» пише про пастиря, який починає пахнути запахом його овець, а не лише запахом кадила. Звісно, приємніше й більш звичайним для нас є праця з тими, хто ходить до церкви. Це дуже важливо, але також священик має йти до тих, хто не вірить у Бога чи Його відкидає із різних причин. Тим, хто втратив ціннісні орієнтири, хто знаходиться на окраїнах власних пошуків, Церква має показати милосердя Бога, який їх любить так само.

Наступною трудністю є думка про те, що вчитися після отримання свячень вже не треба, бо, ніби, вже і так все знаємо. Тут отець Еммануель наводить приклад про лікаря: «Чи пішли б ми до лікаря, який після інституту перестав вчитися? Чи змогли б ми йому довірити своє життя? Тоді, як нам люди можуть довірити свої труднощі, якщо священик не вчиться?». Тому перманентна інтелектуальна формація дуже важлива. Перестати вчитися є нерозумно, бо життя постійно змінюється, а тому виникають нові питання. Крім Євангелія, священик має відкривати газети, щоб знати чим живе сучасна людина.

Останнім викликом є діалог із сучасною культурою. Коли дивимось на сьогочасну ситуацію України, її закони, то існує багато викликів, але сюди ще не прийшло те, що заперечує гідність людини у світлі біоетики. Питаннями біоетики сьогодні для українців є закони про сурогатне материнство, маніпуляції над ембріонами, штучне запліднення, аборти та евтаназію. Як на ці питання відповісти? Які аргументи використати? Сказати, що «Церква сьогодні так вчить», не є аргументом для багатьох. Ансельм Кентерберійський, католицький богослов, колись писав про те, що віра потребує розуміння (Fides quaerens intellectum). Тому біоетичні норми треба захищати не лише через аргументи богословські, але й користуючись іншими науковими досягненнями у сфері філософії, медицини, психології, соціології та інших дисциплін.

Висловлюємо подяку нашим гостям та тим, завдяки кому відбулася така зустріч. Надіємось, що багато хто з присутніх скористав із даної інформації, досвіду та прикладу, який є найкращим вчителем.

бр. Роман Сухоруков, VI курс