З Богом у «сірій зоні» – Католицький Оглядач

Про Християнську службу порятунку я дізнався з новин на сторінці Католицького Медіа-Центру, і вже невдовзі після цього ми «випадковово» – хоча в Бога немає випадків – розмовляли по телефону з її відважним і рішучим директором паном Андрієм Чміленком, чоловіком доброї нашої волонтерки Лесі Коцюби. До цього додалися слова Апостольського Нунція, сказані в проповіді на урочистість Різдва Господнього: не достатньо лише говорити чи молитися про мир, а потрібно теж конкретно діяти. І саме тому ми опинились у «сірій зоні» під Маріуполем із нашим семінаристом Андрієм Гавлічем ОМІ, щоби послужити хоч трішки тим людям, які мешкають посеред блок-постів, майже щоденно чують вибухи і живуть у напрузі.

Звісно, є чимало вражень – і внутрішніх, і зовнішніх. Про те, наприклад, що в наш час одні люди можуть вбивати інших; що люди, які раніше жили з туризму і мали море, сьогодні з сумом споглядають це заміноване море, до якого не можуть наблизитися навіть рибалки.

За останні два роки вони пережили багато: перед їхніми очима і в їхніх дворах побували і «проросійські», і «наші». У них понад півроку не було ні світла, ані опалення. Їм рік не платили заробітної плати. Вони живуть лише сьогоднішнім днем, а на вустах лише одне речення-очікування: «Щоби врешті закінчилася ця війна!».

Дехто з них через сильні переживання, шок і стрес отримав інсульт, інші втратили домівку, хтось упав у ще більший відчай і безвихідний алкоголізм, а хтось і досі живе надією на ліпші часи.

Загалом це добрі, прості та щирі люди, яким уже півроку служать волонтери Християнської служби порятунку Володимир Завадський із дружиною Оксаною та волонтери з Християнської школи життя і євангелізації – молоді люди, які присвятили час, серце й відвагу, щоб нести людям Бога і прикладом власного життя показувати, що вони для Бога найважливіші – і Господь їх не полишає.

Подружжя Завадських і ці молоді люди – справжні герої, які поспішають до старших і хворих осіб, допомагають їм відчути Божу любов, а також служать багатьом дітям, які зростають під вибухами пострілів і снарядів, дітям, у яких дитинство зовсім інше – більше схоже на юність наших прадідусів і дідусів, які зростали під час Другої світової війни.

Чимало з цих дітей уже не одну ніч, білу від вибухів, провели у підвалі. Вони тремтять від звуків бою, але зранку знову мають відвагу йти в садочки і школи – а до них поспішають волонтери Християнської служби порятунку.

Діти й вихователі радо приймають волонтерів, бо бачать радість на цих відданих Богові обличчях. «Вони інші, ніж сьогоднішня молодь, – говорить пані Наталія, – їхні обличчя сяють Богом». Про саме таких людей ішлося на ІІ Ватиканському Соборі, в декреті про Апостольство мирян «Christifidelis laici»: миряни покликані нести добру новину в такі місця, де важко, і своїм прикладом перемінювати цю землю.

Молоді люди з Християнської служби порятунку інтуїтивно відчули, що вкрай важливий виклик сьогодення – це служіння примирення. Примирення та пробачення потрібні всім людям в Україні – не лише покаліченим страхом у «сірій зоні», а кожному, хто втратив батька, чоловіка чи сина; кожному, в кого постріл відібрав здоров’я і помешкання; тим родинам, котрих поділило різне бачення й кордони. Таким апостолом примирення був свого часу на Волині наш співбрат о. Людвік Вродарчик ОМІ, беатифікаційний процес якого розпочався в Луцьку минулого року. За його заступництвом нам усім варто молитися про примирення (www.wrodarczyk.omi.org.ua).

Мене дуже вразив підвал, у якому живуть Володимир із Оксаною – у Києві залишили зручну спокійну квартиру з душем, а тут такі умови… Волонтери живуть у справжній убогості й дуже скромно, адже все, що отримують від добродіїв, передають бідним. Слава Богу, не бракує небайдужих людей, які діляться тим, що мають, – таких, як наші Сестри святого Павла з Шартра, які разом із парафіянами з Обухова та з Місіонерами Облатами Марії Непорочної змогли приєднатися тепер до кола цих добродіїв.

Уже понад три роки ми чуємо вислів «Героям слава», який раніше зовсім не був поширений. І, можливо, багато з нас запитує себе: «Хто вони, ці герої сьогодення?» Коли розмовляємо із солдатами, які ще рік тому отримували листівки від дітей з України, а сьогодні про них уже майже забули – бо, на жаль, ми швидко звикаємо до цієї війни, та й байдужіють і черствіють наші серця, – то варто пам’ятати, що є в Україні, є в Римсько-Католицькій Церкві молоді, відважні люди, які несуть тут Ісуса. Це вони справжні герої, для яких Господь понад усе! Їх не лякають ані порешетовані кулями й повалені будинки, ні автоматні черги, розтяжки чи міни – вони в конкретний спосіб діють задля досягнення миру, роблячи з євангельських блаженств справжній фундамент свого життя. Це про них сказано: «Блаженні вбогі, переслідуванні за правду, а також миротворці», – тобто ті, які не лише говорять про мир, а на цій почорнілій від пострілів землі діють заради миру. Завдяки їм, нам, священикам, які йдемо час від часу в «сіру», «чорну» – бо вигорілу від снарядів – або ж «червону» від крові зону, служити набагато легше. Їдемо туди не лише для того, щоби привезти чергову «гуманітарку» місцевому населенню чи солдатам, але щоб нести їм Хреста.

Люди приймають Бога після довгих років відсторонення, адже добре бачать, що нічого не дає людині покладання на земні блага. Селище Широкіне, колись найбагатше в цілій окрузі, з великими заможними будинками й дорогими автомобілями, а сьогодні цілковито зруйноване, болісно про це нагадує: що ж за користь людині, якби навіть цілий світ здобула – а душі своїй завдала шкоди? Що ж дасть людина за свою душу?

Часто це зворушливі зустрічі, яких не забути – чи тому, що дехто з солдатів на передовій смиренно просить про благословення та з набожністю приймає освячений розарій, міцно стискаючи його в долонях, тоді як інші, байдужі чи здивовані, просто кепкують, коли бачать священика у бронежилеті й сутані, чи, можливо, через те, що там багато вражаючих сповідей, до яких приступають уперше за кілька десятків років. А над усе – радість в очах людини від того, що Господь віднайшов її навіть у таких умовах.

P. S.: Наші самовіддані волонтери Володимир і Оксани прагнуть, щоб якнайбільше дітей у цій воєнній зоні мало радісне життя – вони бажають створити світлицю для дітей. Усіх, хто хоче подарувати дітям радість, заохочую підтримати цю ініціативу, детальніше про яку йдеться на Інтернет-сторінці Християнської служби порятунку: http://crs-center.org/.

о. Павло Вишковський ОМІ