«З миру по нитці…» – Католицький Оглядач

Серед дослідників суспільно-політичних рухів існує твердження, що волонтерство, як феномен зродилося на Заході в середині 19 ст. Саме в цей час Жан Анрі Дюнан – письменник-журналіст, вражений наслідками 14 годинної битви франко-італійської коаліції з Австрією (1859р.), запропонував створення Червоного Хреста.

За один день у битві під Сольферіно загинули 6000 вояків і більше 25 000 отримали поранення. Червоний Хрест до сьогодні найстаріша волонтерська організація, яка надає першу медичну допомогу полоненим та пораненим. Волонтерські структури Європи розширились після Другої світової війни. На сьогодні засновано Координаційний комітет міжнародної волонтерської служби (CCIVS) під егідою ЮНЕСКО зі штаб-квартирою у Парижі. Католицька Церква у світі також провадить потужну доброчинну харитативну працю для потребуючих. Справді, Європа є матір’ю волонтерства, однак маю переконання, що Східня культура є батьківським домом благодійництва. Добрий Самаритянин є взірцем волонтерства.

В українському мовному просторі слово волонтер зовсім нове, з латинської дослівно перекладається як добровільний помічник. Однак українське благодійництво, добровільна толока є складовою національної культури. Це нам належить вислів «З миру по нитці – бідному сорочка».

Громадський рух в умовах війни на українському Сході отримав новий досвід українського волонтерства. З початком окупації Криму та Визвольної війни 2014 року активізувався волонтерський рух, який поклав собі за мету допомогу бійцям українських силових структур та добровольчим батальйонам отримати сучасне обмундирування, амуніцію, технічні засоби, транспорт, продовольчі запаси. Допомога переселенцям, котрі вимушено залишили свої домівки в Криму та на Сході – житлом, речами першої необхідності, їжею та одягом, працевлаштуванням.

Зовсім не важко в мережі інтернет знайти перелік десятка громадських волонтерських організацій. Їх знають на фронті, на них чекають кожного дня. Крім спільнотових благодійних центрів, дух бійців на Сході підтримують українські священики. 38 священиків УГКЦ обслуговують українських воїнів на Сході, 12 наших душпастирів постійно перебувають в зоні АТО. Принагідно згадаємо нашого земляка буковинця отця Івана Гопка – пароха м.Сторожинець, який добровільно вже не перший місяць духовно окормлює українське військо на крайніх кордонах лінії фронту. Просімо у Господа щасливого повернення наших панотців до своїх парохій.

Розкриваючи тему священичого волонтерства, яке традиційно називаємо священиче покликання розмовляю з священиком Василем Гасинцем – деканом Чернівецьким УГКЦ Коломийсько-Чернівецької єпархії. Отець Василь один з перших подався до Києва підтримати Помаранчеву Революцію в листопаді 2004 року. Через дев’ять років в листопаді 2013 року разом з отцем Іваном Гопком отець Гасинець не залишився вдома і знову подався до Києва на майдан у гущу державотворчих подій. Підтримував дух наметового життя, молився над тілами мертвих героїв на Інститутській, возив з Чернівців власним авто добровольчу підмогу.

У серпні 2014 року отець Василь Гасинець отримав на телефон СМС повідомлення з переліком необхідної допомоги для наших воїнів на Сході. Вже за пару днів після недільного богослужіння з благословення правлячого єпископа владики Василя (Івасюка) буковинський священик сам того не розуміючи став волонтером. Щотижня отець Гасинець отримує прохання від бійців та комбатів: «Треба бронежилети, радіатори, запчастини до техніки, одяг, взуття харчі…» В неділю служба Божа, понеділок – на виїзд.

Отче Василю, розкажіть про перше враження від поїздки в зону АТО.

Коли я перший раз перетнув кордон зони АТО, то мене вразила кількість військової техніки. Край, який ще зовсім недавно був цілком мирним і цивільним змінився до непізнаваності. Війна змінює все. Коли стаєш ближче до людей дивуєшся їхньому запалу, їхній вірі. Я багато разів застановлявся на власній думці про те, що розмовляю з вчорашнім студентом, хліборобом, вчителем, лікарем. Вони прийшли з різних куточків свого особистого мирного життя, а сьогодні їх об’єднує ідея захисника Вітчизни. Мене вразили ці люди. Спілкуючись з ними я відчув почуття власного стиду за те, що я так мало зробив для України.

На Сході я зустрічав і місцевих жителів, це були гарні люди. Може десь там живуть і байдужі, чи ворожі до України громадяни, але я їх не бачив. Пригадую у Лисичанську зустрів одну літню пані, яка возить їсти хлопцям на пост батальйону Львів «Воля», жінка приїжджає із Сєвєродонецька. Вона напікає солдатам смачних пиріжків. Казала мені, що до війни любила їсти здобу, а тепер не їсть уже, щоб хлопцям більше дісталося. Така світла душею жінка.

Отче, як ви гадаєте чому українська влада не може цілковито забезпечити українське військо ?

Мені здається, що ніхто не був готовий до війни. Ніхто серйозно не готувався до військової агресії з боку Росії. Держава втратила обороноздатність. Ті хто реально володіє в Державі великим капіталом вважає свої володіння приватним сектором, а Україну олігархи розглядають, як територію походження власної продукції. А для нас Україна це Батьківщина рідна. Ось тому вчитель, лікар, студент, селянин все покинув заради Вітчизни. Сподіваюсь новий Президент і новий Уряд будуть дбати про наше військо.

Перед останньою дорогою на Схід ви сказали парафіянам, що повезете харчі. Одразу парафіяни взялися нести до церкви власні запаси. Ці люди котрі вам довіряють хто вони ?

Жертводавців багато. Головно це наші вірні, але також і віруючі люди інших конфесій. Я не буду називати імена жертводавців, бо їхні імена записані на Небі.

Я запитав панотця про його найближчі плани. Отець Василь дістав з кишені мобільний телефон і показав мені чергову СМС – це був список необхідних речей на Сході. А опісля ще довго розповідав про будівництво збоку храму класів недільної школи, про церковну книгу тверезості, про підготовку дітей до Миколая і ще багато про що. А я тим часом думав про те, що помиляються ті, хто каже, що волонтерство прийшло із Заходу, чи Сходу. Першим Волонтером таки був Христос.

Антоній Ромко